Розділ 24. Ковзани, сміх і червоне Porsche

Дівчата вирішили, що вечір буде тільки для них без роботи, без думок про минуле, без розмов про чоловіків, просто — вони двоє, і Київ, що сяє тисячами вогників.

Їхній шлях до катка перетворився на маленьку пригоду.

Спочатку метро — задушливе, шумне. Настя сиділа біля вікна, роздивлялася вогні тунелю, а Марина сиділа поруч і весь час перевіряючи телефон.

— Ти впевнена, що ми правильно їдемо? — запитала вона, втретє відкриваючи навігацію.

— Марин, розслабся, — засміялася Настя. — Якщо не туди — принаймні будемо мати історію, як загубились у метро.

— Мені здається, ми вже втратили орієнтацію в просторі, — пробурмотіла Марина, але теж усміхнулася.

— Здається, ти в Києві вже більше місяця, а все одно губишся.

Вони вийшли на зупинці біля великого ТРЦ. Назустріч тягнувся холодний вітер, небо вже темніло, і місто загорнулося у м’яке світло ліхтарів. Настя йшла легко, у світлих джинсах і білому топі, а Марина — у спідниці й великій джинсовці, яку постійно підтягувала до себе. Настя вдихнула на повні груди — ось він, вечір без обов’язків, без минулого. Просто життя.

— Я хвилююся, — зізналася вона дорогою. — Я ж ніколи на ковзанах не стояла.

— Тим цікавіше, — підморгнула Настя. — Головне — не падати лицем вниз, решта не страшно.

Марина фиркнула, але усміхнулася.

. — Може, зробимо це традицією — хоча б раз на тиждень ходити на каток?

— Якщо я сьогодні виживу, то, може, й так, — Марина усміхнулась, ховаючи руки в кишені.

— Я буду твоїм персональним тренером.

Коли вони зайшли всередину, повітря стало прохолодним, а звук музики й сміху змішався з шелестом лез по льоду. Каток мерехтів у кольорових відблисках — сині, рожеві, фіолетові вогні бігали по стінах, створюючи відчуття казки.

Настя отримала ковзани швидко — видно, досвід був. А от Марина довго крутила їх у руках, ніби це були не ковзани, а якась хитра техніка.

— Ти впевнений, що це правильний розмір? — питала вона в касира.

— Третій раз питаєш, — засміялась Настя. — Ходімо вже.

Марина присіла на лавочку і продовжила крутила ковзани в руках:

— І як цією зброєю користуватися?

— Дуже просто, — відповіла Настя. — Надягаєш, стоїш, падаєш. Потім повторюєш, поки не вийде.

— Дуже смішно, — пробурмотіла Марина, але все ж посміхнулась.

Настя вже впевнено стояла на льоду, простягнула їй руку:

— Довірся мені.

Марина ступила перший крок — і одразу ж завалилася вперед, ледве не потягнувши Настю за собою.

—О, ні! — заверещала Марина, але, зловивши рівновагу, розсміялася. — Це катастрофа!

— Це початок, — сказала Настя, тримаючи її за руку. — Просто не дивись під ноги, дивись на мене,— Настя підморгнула. — Ще пару кроків — і ти льодова королева.

Минуло хвилин двадцять, перш ніж Марина почала хоч трохи рухатись сама. Настя тримала її за руку, спрямовувала, вчила, як переносити вагу. Кожен її успіх супроводжувався дитячим сміхом і криками радості.

— Дивись, я їду! — вигукнула Марина.

— Я бачу! І навіть не падаєш!

— Ще трохи, і я братиму участь в Олімпійських іграх!

— Тільки не забудь мене в команду взяти, — сміялась Настя.

Коли залишилось п’ять хвилин до кінця сеансу, Марина вже впевнено ковзала. Її рухи стали плавними, обличчя світились від щастя. Настя дивилась на подругу й відчувала, як у грудях з’являється тепло. Вперше за довгий час вона просто насолоджувалась моментом — без страху, без тривоги, без думок про те, що буде завтра.

Після катання вони сиділи на лавці біля роздягальні, ковтали теплий чай із автомата. Марина сяяла, щоки палали, волосся розтріпане, але очі блищали від щастя.

— Дякую, що привела мене сюди, — сказала Марина, торкаючись скроні рушником. — Це краще, ніж будь-який клуб. І, до речі, я не впала жодного разу!

— Разів п’ять ледь не впала, — уточнила Настя.

— Але не впала ж! — гордо відповіла Марина і підморгнула. — Тепер ми маємо прийти ще.

— Домовились.

Коли вони вийшли з катка, торговий центр світився вогнями. Музика грала з колонок, пахло випічкою й кавою.

— Раз уже ми тут… — сказала Марина.

— Тільки не кажи, що в магазини.

— А що? Це частина терапії після катання!

Настя зітхнула, але не сперечалася.

Перший магазин — легкі сарафани. Настя приміряла білий із відкритою спиною — Марина аж заплескала в долоні:

— Беремо!

— Та куди я його вдягну?

— Хоч у двір за хлібом, але він створений для тебе.

У другому — блакитний, ніжний, мов літнє небо, а ще — чорна сукня, на якій настояла Марина:

— Це для наступного походу в клуб і не сперечайся.

Марина теж не залишилась без покупок — коротка жовта сукня, кілька футболок і нові джинсові шорти.

— Мені здається, твоя валіза знову не закриється, — засміялася Настя.

— Нічого. Куплю нову, — відказала Марина.

Вони вийшли з ТРЦ уже під вечір, із пакетами в руках і усмішками на обличчях. Небо ставало рожево-золотим, дув легкий вітер. Повітря пахло нічним Києвом — асфальтом, кавою, димом від вуличних кавʼярень. Настя йшла поруч із Мариною, несучи пакети, й відчувала легкість. І тут Настя раптом зупинилась.

Біля входу, серед припаркованих машин, стояло червоне Porsche. Глянцеве, впізнаване, з легким відблиском на капоті.

— Марин… — прошепотіла вона. — Це ж…

— Що?

Настя дивилася просто перед собою. Дивилась на припарковані машини, але бачила тільки одну, те саме

червоне Porsche. з чорними номерами й знайомою подряпиною біля дверцят.

Серце в грудях застрибало, як скажене.

— Це… — голос Насті зірвався. — Це ж машина Артема.

Марина перевела погляд на авто.

— Ти впевнена?

— Сто відсотків. Я б її впізнала серед тисячі.

Вона дивилася на машину, не в силах відірвати погляд. Ноги стали ватяними, дихання уривчастим.

Усе навколо зникло — люди, шум, світло. Лише вона і те червоне авто, що нагадувало їй усе, що було кафе, серветка, номер, погляд.