Розділ 23. Київські будні і запах кави

Проміння обіднього сонця пробивалося крізь легкі фіранки, розсипаючись по кімнаті золотими плямами. Настя повільно розплющила очі, зітхнула й сіла на ліжку.

Квартира була тиха. Занадто тиха.

— Марин? — крикнула вона, протираючи очі.

У відповідь — тільки шелест вулиці за вікном.

Вона повільно підвелась, закуталась у ковдру і босими ногами ступила на холодну підлогу. У кухні — стояла чашка з недопитою кавою і легкий аромат парфумів Марини, який ще висів у повітрі.

Настя усміхнулась уголос:

— Знову втекла.

Щоб не сидіти без діла, Настя вирішила приготувати щось смачне. У холодильнику знайшла яйця, молоко, трохи сиру. Увімкнула музику, накинула легкий халат і під спів Адель почала смажити млинці. Запах свіжого тіста, ванілі й кави швидко заповнив кухню вона накрила стіл, поставила дві тарілки — але потім гірко всміхнулась:

— Та кому я готую на двох…

Вона все ж сіла і почала їсти, вдивляючись у білу чашку з кавою їй раптом стало трохи сумно — не від самотності, а від якоїсь незрозумілої порожнечі всередині. Настя взяла телефон, набрала Марину — без відповіді.

Потім ще раз. І ще.

— Ну гаразд, — пробурмотіла вона. — Хоч би смс лишила…

Вона прибрала зі столу, подивилася навколо й зрозуміла, що в квартирі стало тісно від тиші. Тоді Настя вирішила, що піде до кав’ярні, де працює. Там завжди шум, сміх, аромат кави і знайомі обличчя.

Вона відкрила шафу й дістала короткі джинсові шорти і тонку білу майку на бретельках, без ліфчика — надворі спека, а тіло просило свободи. Перед дзеркалом зробила легкий макіяж — трохи туші, блиск на губах і розчесане волосся, яке спало на плечі.

«Досить сумувати. Хоч день буде гарний», — подумала вона й вийшла.

Настя зайшла до кавʼярні за кавомашиною стояла Лєна — невисока, трохи пухкенька дівчина з карими очима і щоками, що рум’яніли навіть без рум’ян. Її короткий хвостик вічно вибивався, і вона з усмішкою поправляла його, відкидаючи пасма з чола.

У залі метушився Олег — її напарник, стрункий хлопець із темним волоссям і постійно підкоченими рукавами сорочки. У нього була дивна звичка — навіть коли руки були чисті, він витирає їх у фартух, ніби так спокійніше.

— О, Настя! — вигукнула Лєна, коли побачила її. — що в вихідний немає що робити?

— Можна й так сказати, — усміхнулася Настя. — Мені просто стало… нудно.

— Лате, як завжди?

— Угу.

Поки Лєна збивала молоко, Настя сперлась на барну стійку і спостерігала за її рухами. Усе виглядало так спокійно й знайомо.

Через кілька хвилин до розмови приєднався Олег, коли відніс останнє замовлення.

— Ну що, хтось тут скучив за роботою?

— А може, просто за вами, — підморгнула Настя.

Вони розсміялися.

Розмова пливла легко — про все і ні про що: про дивакуватих клієнтів, про нові десерти, про те, що Олег вчора з ранку розлив каву прямо на телефон відвідувачці.

— Зате я чесно вибачився! — обурено сказав він. — І навіть віддав свій серветковий витвір мистецтва!

— Серветковий? — перепитала Настя.

— Ну так, намалював сердечко і написав “вибач”. Класика!

Всі троє сміялися, а десь у серці Насті тихо защеміло — бо серветки завжди нагадували їй про Артема.

Минуло майже дві години, і Настя відчула, що їй стало легше. Ніби ті двоє в кавʼярні знову повернули їй частинку душевного спокою.

Вона обійняла їх обох на прощання:

— Ви класні. Без вас Київ був би зовсім іншим.

Коли Настя повернулася додому, Марини ще не було. В квартирі панувала тиша. Вона зробила собі чай, полежала на дивані, подивилася у вікно й уже хотіла дзвонити знову, коли нарешті почула звук ключів у замку.

— Нарешті! — вигукнула Настя. — Де ти пропадала?

— Готуйся радіти! — з сяючими очима Марина зайшла до кімнати, тримаючи в руках великий конверт. — Мене взяли!

— Куди? — Настя підскочила.

— У лікарню, ту саму, біля нас! — крикнула вона, обіймаючи подругу. — Тепер я офіційно київська медсестра!

— Ого! Ну вітаю, ти це заслужила! — Настя щиро усміхнулась. — Це треба відзначити.

— Знову в клуб? — скептично підняла брову Марина.

— Ні. Я маю кращу ідею.

— Яку ще?

— Ти ж казала, що хочеш навчитися кататися на ковзанах. То йдемо на каток.

— На каток? У липні?

— Вони находяться в ТРЦ, там холодно, кондиціонери, все як треба, — сміялася Настя.

Марина спочатку глянула на неї як на божевільну, а потім зітхнула:

— Добре. Якщо я впаду — ловиш.

— Домовилися.

Вони почали збиратись, жартуючи, перекидалися фразами, сміялися.

Коли Марина пішла фарбуватись, Настя стояла біля вікна й дивилась на захід сонця.

Вона раптом подумала, що все-таки добре, що вони тоді переїхали — бо якби залишилася в Борисполі, ніколи не відчула б цього відчуття нового початку.

І вперше за довгий час Настя відчула легкість.

Не щастя, не ейфорію — просто спокій.Наче життя знову починало набирати кольорів.