Розділ 22. Відчуття, що він поруч

Таксі плавно звернуло на подвір’я, коли ніч уже повністю огорнула місто. М’яке світло ліхтарів відбивалося в калюжах, ніби хтось розлив зорі просто під ноги. Дівчата вийшли з машини — легке хмільне запаморочення ще не відпускало, у голові звучали уривки пісень із клубу, а серце калатало швидше, ніж зазвичай. Настя затрималася біля входу в будинок, вдихаючи прохолодне повітря у ньому ще відчувалася нічна спека, змішана з ароматом бензину і лип.

— Що сталося? — запитала Марина, відчуваючи, що подруга замислилася.

— Не знаю… — Настя притулилася плечем до стіни. — Коли ми їхали з парковки, мені здалося, що він там. Наче дивився. Я просто… відчула.

Марина підняла брову й усміхнулась:

— Настю, ти вже сама себе накручуєш. Це просто емоції після клубу.  Йди краще в душ — змиєш все це з голови.

Настя ледь посміхнулась і мовчки пішла. У ванній стояв запах полуничного шампуню, дзеркало запітніло, вода дзюркотіла — тепла, заспокійлива. Спочатку в ванну пішла Наст , а потім Марина .

Після душу вони закуталися в халати, розпустили волосся й сіли на дивані з пляшкою червоного вина, яку Марина дістала «для продовження вечора».

— Знаєш, — сказала Марина, наливаючи по келиху, — я думаю, сьогоднішній вечір був вдалим нам потрібно частіше виходити, а не сидіти вдома і розбирати минуле.

— Можливо, — Настя задумливо провела пальцем по краю келиха.

— І взагалі, — продовжила Марина, — якщо вже вечір продовжувати, то з користю. Давай пошукаємо твого Артема в інстаграмі.

Настя посміхнулася крізь втому:

— Я вже шукала. Не знайшла.

— Значить, погано шукала, — Марина підморгнула. — Кажи, що про нього знаєш.

— Його звати Артем, він із Києва, їздить у Бориспіль по роботі, малює. І все…

— Мало, але щось придумаємо, — сказала Марина, вже гортаючи стрічку в телефоні. — Я ж, ти знаєш, як детектив — знайду кого завгодно.

Вони ще трохи посміялись, допили вино, і Марина пішла до кіминати.

Настя залишилася сама. Тиша обійняла квартиру, лампа на тумбочці кидала м’яке жовте світло дівчина лягла, але сон не приходив.

Її думки повільно повернули в минуле — туди, куди вона не хотіла вертатися.

До Андрія.

Перед очима спливла та ніч, яку вона намагалась стерти з пам’яті.

Вона тоді прийшла до нього — розгублена, спустошена, трохи напідпитку. Її серце стискалося від болю.

— Я шкодую, що випила ту кляту таблетку… — говорила вона крізь сльози. — Мені страшно, Андрію…

Він стояв біля вікна, в тіні, і мовчав.

— Ти сама вирішила, — холодно промовив він. — Я тебе не змушував.

Настя плакала ще сильніше, а він відвернувся:

— Не можу дивитися, коли ти така. Якщо не перестанеш — іди.

А вона не змогла зупинитися. Не змогла втримати цей крик душі, який виривався назовні.

І тоді він просто виставив її за двері, як не потрібного кота.

Вона пам’ятала, як сиділа під під’їздом, обійнявши коліна, і плакала, поки не розвиднилося. Холодна земля, тиша, і думка, що вона більше не знає, хто вона і навіщо, саме тоді вперше в її серці народився страх — залишитися самій і не знайти того, хто справді зможе зрозуміти.

Зараз, лежачи в темряві, вона відчула, як по щоці знову котиться сльоза.

Настя тихо прошепотіла:

— Напевно, тоді треба було піти назавжди. Не чекати, коли він зробить ще болючіше.

Вона глибоко вдихнула. Здавалося, біль поступово розчинявся, як дим після грози у голові промайнув образ Артема — його очі, усмішка, голос і вперше за довгий час вона відчула не лише смуток, а й тиху надію. Може, цей вечір не випадковий, може, десь поруч він теж її згадав.

Настя заснула, коли за вікном вже світлішав обрій. Уві сні їй знову снився клуб, музика, червоне світло, і той самий погляд — теплий, впевнений, знайомий. Він ішов до неї крізь натовп, і коли був зовсім близько — вона прокинулась в кімнаті пахло вином і трояндами. І в голові звучала одна думка:

Я його ще зустріну. Обов’язково.