Розділ 21. Без нього

Настя відпрацювала зміну тихо, розмірено — кав’ярня цього вечора була спокійною. За стійкою пахло свіжомеленою арабікою, ваніллю і трохи шоколадом. Діма, як завжди, жартував, і Настя навіть кілька разів щиро усміхнулася, хоч думки її були далеко — десь між спогадами і мріями.

Коли настала одинадцята вечора, вони разом підбили касу.

— Ну що, міс барист— жартома промовив Діма, поправляючи фартух, — ще одна зміна — і ти кавовий майстер року.

Настя усміхнулась, хоч у серці було тихо й порожньо.

— Хіба що «майстер тиші», — відповіла, вимкнула кавоварку й зняла фартух.

Вона попрощалася с Дімою і пішла в сторону дома. Нічне повітря обдало її обличчя. Київ у цей час здавався іншим — теплим, шумним, але при цьому дивно самотнім, Настя вдихнула запах міста — кави, бензину, нічного листя — і пішла додому.

Коли вона зайшла в квартиру, на дивані вже чекала Марина з чашкою чаю і ноутбуком на колінах.

— Нарешті! — сказала вона з удаваним обуренням. — Я вже думала, що ти пересипаєшся з кавою у зерна.

Настя достала  фартух зі сумочки і кинула на стілець і посміхнулась:

— Просто день довгий.

— Завтра вихідна? — запитала Марина.

— Так, аж два вихідні маю,— кивнула Настя.

— Ідеально, — Марина закрила ноутбук. — Тоді їдемо до клубу.

Настя підняла брови.

— Який клуб?

— Той самий. — В очах Марини блиснула іскорка. — Може, саме там доля знову тобі підморгне.

Настя відвела погляд. Її серце здригнулося, але вона швидко опанувала себе.

— Не знаю, Марин. Може, вже досить?

— Досить боятися, — твердо сказала подруга. — Ти ж сама казала: хочеш почати нове життя. От і почни.

Квартира швидко перетворилася на маленьку б’юті-студію. На ліжку — розкидані сукні, косметика, фен, сережки.

Марина стояла перед дзеркалом і приміряла сукні, поки Настя сміялась:

— Ти ніби на кастинг у фільм зібралась.

— Так і є, — відповіла Марина. — Ми — головні героїні власного життя.

Потім Марина протянула Насті червону коротку сукню з глибоким декольте:

— Твоє.

— Я в ній не вийду з квартири! — засміялась Настя.

— Ти вийдеш. І світ перестане дихати, — упевнено промовила Марина.

Поки Настя одягала сукню і крутила локони, Марина вдягнула чорну прозору сукню, у якій виглядає, наче з обкладинки глянцю і зробила макіяж собі.

Потім Марина зробила Насті макіяж — яскраві червоні губи, тонкі чорні стрілки, легкий блиск на скулах. Настя виглядала інакше — упевнено, зріло, навіть трошки зухвало.

Настя дивилася у дзеркало вона ледве впізнала себе.

— Наче не я, — прошепотіла.

— Саме ти. Просто без страху.

Вони швидко зробила селфі — дві красиві, блискучі, з вогником у погляді.

— Ну що, королева ночі, викликаю таксі? — сміючись, сказала Марина.

Коли вони вийшли, місто вже дихало ніччю — повітря було теплим, з нотками бензину, лип і свободи. Настя дивилася у вікно таксі — кожен ліхтар, кожна вулиця здавалися знайомими. Наче вона вже проїжджала цей шлях колись раніше… може, у снах.

Клуб зустрів їх музикою. Усередині — блиск, дим, ритм. Люди танцювали, світло блискало синім і пурпурним, пахло шампанським, парфумами і свободою. Настя вдихнула глибше, наче намагалась втримати цей момент у собі.

Вона одразу подивилася на другий поверх — туди, де минулого разу стояв Артем. Порожньо.

Марина, не помітивши її легкого розчарування, взяла за руку:

— Бар, нам туди. Почнемо з класики. — Сказала Марина і потянула Настю за руку.

Бармен був той самий. Молодий, з короткою борідкою, він одразу впізнав дівчат.

— Знову наші красуні, — усміхнувся він. — Що цього разу?

— Два солодких коктейлі, — сказала Настя.

— І, якщо можна, — додала Марина підморгнувши— трохи настрою.

Поки він готував напої, Настя, злегка хвилюючись, запитала:

— Ви, випадково, не знаєте Артема?

Бармен підняв погляд і кивнув.

— Звичайно. Але сьогодні його немає. Відрядження, здається.

Настя опустила очі, взяла склянку. Усередині защеміло. Вона навіть не знала, чому так — адже він їй ніхто, просто знайомий… просто ніч, яку вона не може забути.

— Гей, — Марина торкнулася її плеча, — не хмурись ти сьогодні — просто вогонь. Давай ще по мохіто — і на танцпол!

Музика гриміла, ритм проникав під шкіру. Настя і Марина танцювали — відчуваючи, як тіло оживає, як серце звільняється від думок. Хтось поруч підспівував, хтось знімав на телефон, але Настя нікого не бачила. Вона просто танцювала — без мети, без страху, просто була.

Але коли пісня змінилася, вона зупинилася — втомлена, з легкою усмішкою.

— Ходімо ще вип’ємо — і поїдемо, — сказала вона.

Вони повернулися до бару, замовили останні коктейлі.

Настя дивилася на натовп, ковтала повільно, думаючи: жалко, що ми не зустрілися сьогодні.

Вона ще раз обвела зал очима — другий поверх, стійка, сходи… але Артема не було.

Може, я сама створила собі цей образ? — подумала вона. — Може, це просто ніч, що здалася особливою?

Марина, весела і злегка п’яна, нахилилася до неї:

— Ну що, їдемо?

Настя кивнула.

Вони вийшли з клубу, і свіже повітря ночі освіжило їхні обличчя. Таксі підкотило швидко. Настя сіла біля вікна, втупившись у вогні міста, що миготіли за склом.

В голові лунала музика, а в серці — його голос.

Лате-лялечка…

Вона посміхнулась, але в очах з’явилися сльози, ледь помітні у світлі фар.

— Знайдеш його, — тихо сказала Марина, коли вони під’їжджали до дому. — Якщо це твій чоловік, він сам тебе знайде.

Настя не відповіла вона дивилася у вікно, ніби сподіваючись, що просто серед цього натовпу, у світлі нічних ліхтарів, вона побачить знайомі очі.