Розділ 20. Новий початок

Минуло трохи більше тижня.

Місто прокидалося разом із сонцем, і кожен новий день здавався Насті кроком уперед — у спокій, у дорослість, у щось своє вона вже звикла до ранкових звуків за вікном, до запаху кави, який щоразу наповнював кухню, і навіть до легкої самотності, що тепер не лякала, а ніби давала змогу дихати. Настя влаштувалася на роботу у маленьку кав’ярню біля дому, там працювало пʼять студентів і вона шоста, які могли підміняти друг друга в майбутньому коли в когось пари і хтось не міг вийти на зміну. Власник кавʼярні був Дмитро двадцяти пʼяти річний студент. Її зміни були спокійними, люди — різними, але всі залишали після себе якусь дрібку історії, мабуть, саме з цього і складається життя — з маленьких історій і запаху кави, — думала вона.

Сьогоднішній день був особливим — Марина поверталася з Борисполя.

Близько одинадцятої у двері подзвонили, і Настя, витерши руки, відчинила.

На порозі стояла Марина — усміхнена, трохи втомлена, але щаслива. Біля ніг — три величезні валізи.

— Ну ти подивись на це, — Настя стояла, обіпершись на стіну, і не могла стримати усмішку. — Ти що, вирішила переїхати з усім гардеробом?

— Це тільки літні речі! — серйозно відповіла Марина, віддуваючись. — Восени доведеться їхати ще за осінніми, бо там половина моїх улюблених светрів.

Настя засміялася.

— Стільки речей, як у тебе, я ще ні в кого не бачила.

Марина хитро підморгнула:

— Тепер це й твої речі, у нас же один розмір, вважай, це моя маленька подяка за житло.

Настя кинула в неї рушником і засміялася ще голосніше.

— Добре, тоді я користуватимусь усім офіційно!

Марина поставила валізи в куток, потім, зітхнувши, сіла на диван.

— Я, до речі, звільнилася, — сказала вона спокійно. — Завтра офіційно вже не працюю в лікарні.

—Молодець, тепер потрібно тобі тут знайти роботу,— сказала Настя і додала,— не далеко від дому є лікарня зайди завтра може туди потрібні медсестри.

— Звичайно зайду. І…— Марина трохи зам’ялася, —  я заїхала до твоєї мами.

Настя здригнулася від несподіванки:

— До мами?

— Так, не переживай, я просто передала, що в тебе все добре вона така добра… Знаєш, коли я сказала, що ти працюєш і не сумуєш, вона аж посміхнулася. І… — Марина дістала з сумки маленьку коробочку. — Вона передала це тобі.

Настя обережно відкрила коробочку — усередині лежав срібний кулон у вигляді сердечка, ніжний і блискучий.

— Вона сказала: «Передай, щоб не забувала, що вдома її люблять».

У Насті защипало в очах вона стисла кулон у долоні, провела пальцем по металу, ніби боялася, що він розтане.

— Мамо… — прошепотіла.

— Вона дуже за тебе хвилюється, — додала Марина м’яко. — Але я бачу, що ти починаєш світитися — це найкраще, що можна їй передати.

Настя кивнула, глибоко вдихнула і всміхнулася крізь легку сльозу:

— Дякую, що заїхала.

Після цього вони разом приготували обід на кухні пахло вершками й сиром — вони зробили пасту й салат, увімкнули музику, і все навколо стало затишним, як удома. Марина, розкладаючи прибори, запитала:

— Слухай, Настю, а що ти вирішила з Артемом?

Настя зупинилася, тримаючи виделку в руці.

— Не знаю… — тихо сказала вона. — Їхати до нього не хочу. Це буде дивно. Може, його нема вдома, може, він у Борисполі… А може, просто не захоче мене бачити.

— Але ж ти хочеш його бачити, правда? — спитала Марина лагідно.

Настя сіла за стіл, покрутила серветку між пальцями.

— Дуже хочу. Але ще більше боюся.

— Бо боїшся повторити старе?

— Так. Андрій був першим, хто навчив мене втрачати. А Артем… він був першим, хто змусив знову відчути.

Марина мовчки налила сік у келихи.

— Я не бачу іншого варіанту, ніж знайти його, — сказала вона після паузи.

Настя похитала головою:

— Якщо доля, ми ще зустрінемося.

Марина глянула на неї, усміхнулася:

— Ти романтик, Настю.

— Можливо, але тільки так я можу дихати.

Після обіду Настя глянула на годинник:

— Мені час на роботу. В мене сьогодні друга зміна.

Вона швидко перевдяглася — легкий сарафан, неакуратна дулька, трохи туші й блиску. Марина засміялася:

— О, хтось сьогодні чаруватиме клієнтів.

— Та ні, — Настя відповіла, але щоки її зрадливо порожевіли.

Вона взяла кулон, який лежав на столі, й повісила на шию.

Метал був теплим, ніби зберіг у собі мамине тепло.

— Хай буде зі мною, — тихо сказала вона.

І пішла.

Кав’ярня зустріла її знайомим дзвінком дверей і запахом свіжої випічки.За баром уже стояв Діма сьогодні він був її напарником.

Він був власником кав’ярні і знав її, як свої п’ять пальців: де яка чашка стоїть, який клієнт п’є лате без піни, а хто — подвійне еспресо без цукру. Високий, з худорлявою, але спортивною фігурою. Світле волосся постійно вибивалося з-під чорної кепки, яку він носив навіть у приміщенні, — звичка, яку так і не позбувся. Очі — світло-карі, теплі, з тією хитринкою, яка одразу змушувала довіряти на його обличчі завжди грала легка усмішка, навіть коли було багато роботи або коли клієнти бурчали — здавалося, ніщо не могло вибити його з рівноваги.

— Привіт, міс «на хвилину не запізнююсь»! — підколов він.

— Я пунктуальна, — усміхнулася Настя.

— От і добре. Касу я уже перерахував з Дариною, вона уже пішла, кава свіжа, клієнтів небагато.

Діма вийшов до залу, а Настя пішла за стійку і вона розклала все на місця, витерла стійку, приготувала перший американо для клієнта і тут думки, як хвиля, знову накрили її.

Він теж колись стояв отак — біля бару. Посміхався, дивився в очі й залишив номер на серветці…

Настя заплющила очі на кілька секунд. Чому я не зберегла її? Чому просто не сховала у гаманець, як щось важливе?

Вона глянула у вікно — на вулицю, де повз проходили люди. І їй здалося, що серед них, у натовпі, на мить промайнуло знайоме обличчя.Серце різко вдарило, але коли Настя кліпнула, там уже нікого не було.