Розділ 19. За нове життя

Після сніданку Настя й Марина нарешті вирішили просто жити. Без роздумів, без жалю — просто вдихати повітря, пити каву, сміятися і знову відчувати, що життя продовжується.

— Нам треба оновити енергію, — сказала Марина зранку, загорнувшись у халат. — І почнемо з малого — шопінг!

Настя засміялася.

— Це звучить як терапія.

— Саме так, — підморгнула Марина.

Вони поїхали у великий торговий центр на лівому березі. Сонце пробивалося крізь скляний дах, навколо пахло кавою й свіжими булочками. Люди поспішали з пакетами, музика грала з колонок, життя вирувало. Настя давно не почувалася так спокійно їй навіть здалося, що все погане потроху відходить, залишаючи місце чомусь світлому. Вони заходили у магазини, приміряли сукні — то сміялися, то жартували, робили фото в дзеркалах.

Вони зупинилася біля відділу з телефонами.

— Тобі треба новий, — сказала Марина, побачивши, як Настя задумливо дивиться на телефони. — Без нього як без рук.

— Знаю… — Настя сумно всміхнулась. — Але той був мені якийсь… рідний.

— Значить, час попрощатися з минулим і зробити апгрейд, — сказала Марина, підштовхнувши її до прилавку.

Вони вибрали новий телефон — тонкий, білий, із м’яким сяйвом на екрані. Коли Настя тримала його в руках, їй здалося, що це не просто покупка, а не нова сторінка життя.

— Ідеальний, — сказала Марина. — Якраз під тебе.

Настя кивнула, Марина відійшла до магазину косметики, а Настя залишилась чекати її на лавці біля фонтану.

Погляд дівчини загубився в натовпі, потім зупинився на блискучій воді. І саме в цю мить пам’ять підсунула старий спогад — про те, як вони з Андрієм колись так само вибирали телефон.

— Візьми цей, — сміявся він, — бо він як ти — світиться.

Настя тоді дражнила його, обіймала, вони фотографувалися просто на фоні вітрини, щасливі, закохані, впевнені, що разом назавжди. Вона відчула, як усередині щось стислося, але не боляче — просто тихо, як від дотику до старого шраму.

Може, це і є знак? — подумала Настя. Що потрібно перестати тримати минуле за руку. Інакше нове життя просто не зможе підійти ближче.

— Ну що ти за сумувала?— повернулася Марина. — Давай веселіше. Бери новий телефон і набери маму, а то вона, мабуть, уже поліцію викликала.

Настя засміялась.

— Так, ти права.

Вона набрала номер. У слухавці пролунало тепле, хвилююче:

— Настю? Доню? Це ти?

— Так, мамо. Не хвилюйся. Я просто загубила телефон. Тепер новий номер. Все добре, чесно. Так, у мене все гаразд.

Її голос тремтів, але з кожним словом став спокійнішим.

Коли вона поклала слухавку, глибоко видихнула.

— Відчуваєш? — запитала Марина. — Наче частину минулого відпустила.

— Так, — усміхнулась Настя. — Саме так.

Вони пішли до кафе на другому поверсі. Замовили пасту, сік й десерт. Усе здавалося простим, затишним і водночас дуже справжнім.

— І що далі? — спитала Марина.

— До навчання ще два місяці, — відповіла Настя. — Думаю, знайду підробіток. Піду працювати в кавʼярню мені це близьке — атмосфера, запах кави, люди.

— Тобі це пасує, — усміхнулась Марина. — Ти ж навіть пахнеш, як латте.

Настя розсміялась:

— Ти теж не сидітимеш без діла. Залишайся в мене. Місця хватить ми знайдемо тобі роботу медсестрою, а наступного року подаси документи до інституту.

Марина здивовано підняла очі:

— Ти серйозно?

— Цілком. — Настя взяла її за руку. — Ми справимось. Разом.

Марина зворушено посміхнулася, ледь стримуючи сльози.

— Знаєш, мені здається, я вперше бачу в тебе ту Настю, яку знала колись. Сильну, впевнену.

Настя опустила погляд і прошепотіла:

— Просто вчуся жити заново.

Офіціантка принесла сік і пасту. Дівчата підняли келихи, перезирнулися і в один голос промовили:

— За нове життя!

Вони посміхнулися одна одній — дві дівчини, які пройшли через біль і все ж знайшли сили почати життя спочатку.

Коли вони вийшли з кафе, вечірнє сонце торкалось хмарочосів, і все навколо ніби мерехтіло золотом.

Настя підняла обличчя до неба, заплющила очі й тихо прошепотіла:

— Дякую.

Вона не знала, кому — долі, собі, Артему чи просто життю. Але відчула — уперше за довгий час — справжній спокій.