Розділ 18. Серветка, що зникла

Вечір опустився на місто тихо, немов змилосердившись після буремних подій. Київ дихав у вікно теплим вітром і запахом мокрого асфальту, а в квартирі Насті нарешті панував спокій. Марина стояла на кухні у своїй улюбленій піжамі з ведмедиками й готувала какао. Настя сиділа на дивані, загорнувшись у ковдру, і намагалася зосередитися на фільмі, але думки знову і знову поверталися до Артема.

Його погляд, його дотик, той момент, коли вона відчула, що вперше за довгий час жива.

— Ну, — Марина поставила дві чашки на стіл, — сьогодні без сліз, домовилися? Тільки какао, фільм і трохи сміху.

— Як скажеш, — усміхнулася Настя, хоча в очах ще світилися втома і сум.

— І попкорн, — додала Марина. — Без нього вечір не вечір.

Вони сіли поруч, обидві у теплих піжамах, обидві з виглядом двох змучених, але рішучих жінок, які знову вчаться дихати. Екран мерехтів, лунали репліки героїв, і часом вони сміялися, ковтаючи попкорн прямо з миски.

— Ти знаєш, — тихо сказала Настя, — мені здається, що вчорашнє все ще сниться. Я ніби побачила частинку іншого життя. Такого, у якому я не боюся.

Марина поглянула на неї поверх чашки.

— І що тобі заважає жити саме так, а не лише сни бачити?

Настя зітхнула.

— Минуле. І страх.

— Минуле — це не кайдани, Настю. Це просто сторінка. Перегорни її.

Настя посміхнулася, хоч і сумно.

— Якби це було так просто…

— А хто сказав, що просто? — підморгнула Марина. — Але все починається з рішення.

Вони знову занурились у фільм, але вже з легшим серцем, обидві сміялися над фільмом, над безглуздими репліками героїв, над собою. Ніби на кілька годин світ став простішим — без складних почуттів, без сумнівів.

Близько опівночі, коли фільм добіг кінця, Марина згадала:

— До речі, у мене для тебе неприємний бонус, — сказала вона, йдучи на кухню. — Таблетка.

Настя насупилася.

— Може, обійдемось?

— Ні. Ти ж не хочеш потім панікувати.

Марина подала їй маленьку білу пігулку та склянку води. Настя довго дивилась на неї, немов на щось символічне — як на нагадування про ніч, яка змінила все.

— Ненавиджу цю річ, — прошепотіла вона.

— Знаю, — м’яко відповіла Марина. — Але краще гірка правда, ніж солодка безвідповідальність.

Настя ковтнула таблетку, відчула, як холодна вода спускається в шлунок, і на мить заплющила очі. Чому все має бути так складно…Вона встала й пішла у свою кімнату.

Кімната зустріла її напівтемрявою. Лише світло з вулиці пробивалося крізь фіранки, малюючи сріблясті смуги на стінах. Настя сіла на ліжко, обійняла коліна і дивилась у порожнечу в голові знову й знову лунав його голос:

«Ну привіт, Лате-лялечко…» Вона посміхнулась, сама не помітивши цього. Потім в голові крутилися одні й ті самі думки: як подзвонити Артему? Що сказати? Вибач? Я втекла, бо злякалася? Вона уявляла його голос, усмішку, той погляд, від якого в неї стискалося серце. І щоразу, коли збиралася подумки “подзвонити”, губила слова.

Може, він сам знайде мене? А може, уже навіть не думає про мене? Але вона все же уявила як завтра вона телефонує, він бере слухавку, як здивовано мовчить, потім тихо каже: «Ти?»

І в грудях защеміло...

Думки плутались, накладалися одна на одну, і врешті-решт Настя лягла, дивлячись у темряву. Вітер колихав фіранки, а десь у глибині серця вона повторювала:

Якщо доля — ми ще зустрінемось…

Так вона й заснула, з легким тривожним теплом усередині.

Ранок зустрів ароматом кави й свіжих булочок. Марина вже була на кухні — енергійна, усміхнена, ніби нічого не сталося.

— Ну що, готова дзвонити своєму кавовому принцу? — запитала вона, підморгнувши.

Настя посміхнулася сонно, потягнулась і сказала:

— Так. Тільки знайду ту серветку.

Вона почала перевертати сумку, потім диван, коробки, кишені, стіл. Нічого… Марина на мить завмерла, потім обережно промовила:

— Настю… здається, я її викинула. Учора, коли прибирала. Думала, що це просто зім’ятий папірець… Пробач, будь ласка.

Настя підвела погляд. У її очах не було злості — лише тиха втома.

— Нічого страшного, Марин. Серйозно.

Вона сіла на диван, обійнявши подушку.

— Просто… що тепер робити?

Марина присіла поруч.

— Може, поїдеш до нього? Ти же знаєш де він живе. Знайдеш, поговорите.

— А якщо його там не буде? — Настя похитала головою. — Може, він уже в Борисполі… або просто на роботі, чи не хоче мене бачити. Я так не можу заявитися на порозі.

— Але ж треба спробувати.

Настя посміхнулася сумно.

— Якщо це доля — ми ще зустрінемось. А якщо ні… значить, так треба.

Марина подивилася на неї уважно.

— Ти справді віриш у долю?

— Не знаю, — відповіла Настя після паузи. — Але іноді здається, що деяких людей нам посилають не просто так. Навіть якщо вони з’являються лише на коротку мить вони сиділи мовчки, слухаючи, як за вікном гуде місто. Настя відчула, що їй стало трохи легше. Може, тому що вперше за довгий час вона прийняла все як є.

Без пояснень. Без страху. Без жалю.

— Ходімо снідати, — усміхнулась Марина.

— Ходімо, — відповіла Настя.

І в душі вперше з’явилася тиха надія, що все тільки починається.