Розділ 17. Тиша після бурі

Ключ тихо провернувся в замку. Настя обережно ступила в темний коридор, боячись навіть подихнути голосно. Та тільки зачинила за собою двері, як у кухні спалахнуло світло.

— Настя?! — голос Марини пролунав так, ніби вона стояла на варті цілу ніч. — Боже, де ти була? Ти жива? Все гаразд?

Настя застигла на місці, знімаючи туфлі. Її волосся ще пахло чоловіками парфумами й чужими руками.

— Все добре, Марин, — прошепотіла вона. — Не хвилюйся.

— Не хвилюйся?! — Марина підбігла ближче, з виразом паніки й полегшення водночас. —Я вже уявляла всі новини світу з твоїм ім’ям! І вже хотіла дзвонити в поліцію! Ти розумієш, що ніч на вулиці, ти не береш телефон, і я навіть не знала, де ти, що с тобою, жива ти чи…

— Все гаразд, — повторила Настя, але голос зрадницьки зірвався. Вона відчула, як усередині підкочується комок — сором, втома, трохи щастя і щось невизначене, від чого тремтять пальці.

Марина зітхнула, але вже спокійніше.

— Добре. Де ти була?

Настя пройшла до кімнати, повільно сіла на диван. Відчувала, як ноги тремтять, немов вона тільки-но спустилася з гори.

— Я була у нього— нарешті сказала Настя.

Марина підняла брови.

— У нього? У кого — у Артема?

Настя кивнула.

— Так… У нього.

— Господи, Настю…— Марина склала руки на грудях. — І це після того, як ти мені казала: «Марин, без дурниць!» — вона покрутила руками у повітріз сарказмом і підсіла поруч. — І як воно?

Настя зніяковіло посміхнулася.

— Якщо чесно… не шкодую. Я почувалася живою, але чому я пішла — не знаю. Просто… я не готова була до ранкової розмови. Не знала, що сказати.

— І втекла. — уточнила Марина, піднявши брови.

— Ну, вертатися тепер уже пізно, — Настя зітхнула, втупившись у підлогу. — А якщо серйозно — ти ж знаєш, на мене це не схоже. Я просто… розгубилася. І, мабуть, злякалася. Я прокинулася, і мене охопила паніка. Не через нього через себе. Я не знала, що сказати. Не знала, як поводитися,

— Злякалася чого?

— Що він подумає про мене, і що мені справді хотілося залишитися з ним, — зізналася Настя тихо.

Марина на хвилину замовкла. Потім встала, пішла на кухню й через хвилину повернулася з двома чашками кави.

— Ось. На тверезу голову буде простіше думати.

Настя взяла чашку, вдячно посміхнулась.

— Знаєш, — сказала вона після ковтка, — я, мабуть, просто злякалася бути щасливою.

— Так от що, — почала Марина, — подзвони йому. Просто скажи, що тобі треба було повернутись додому, а будити його не хотіла, що ти не втекла і не лишила його.

— Я б і подзвонила, — Настя похитала головою, — але телефон загубила.

— Ох, Настю… — Марина закотила очі. — Добре, дзвони з мого!

— Не зараз. Давай пізніше, — тихо сказала Настя, роблячи ковток кави.

— Пізніше — це коли? Через тиждень? Чи коли ти знову почнеш жаліти себе й вигадувати виправдання, — буркнула Марина, але потім посміхнулась м’якіше. — Добре. Я не тисну.

Між ними зависла тиша, але вона була спокійною.

Настя дивилася у вікно, де небо вже світлішало, і думала, як усе змінилося за одну ніч.

— До речі, — раптом озвалася Марина і додала вона тоном лікаря, що збирається оголосити діагноз. — Контрацепція була?

Настя на мить застигла.

— Ні.

— О, чудово! Просто ідеально.— Марина різко поставила чашку на стіл. — І хто з нас просив «без дурниць»?

Настя мовчала.

— Йди в душ, — сказала Марина рішуче. — А я зараз в аптеку.

Вона схопила сумочку й швидко вийшла з квартири.

Настя лишилася сама. Вона пройшла до ванної, увімкнула теплу воду. Стоячи під душем, гаряча вода стікала плечима, змиваючи ніч, спогади, поцілунки, дотики, але не змогла змити дивне відчуття — ніби в ній щось змінилося вона відчула, як теплі краплі змішуються зі слізьми. Не від жалю — від плутанини. Я зробила помилку? Чи, може, навпаки — вперше зробила щось правильне?

Очі заплющились, і раптом у свідомості сплив Андрій. Його обличчя, і де вона стоїть у нього вдома, в руках тест, Андрій нервово ходить по кімнаті.

— Настю, може, не треба… 

— Ти сам сказав, що не готовий до дітей, — відповіла вона тоді. — Просто сходи до аптеки.

— Але…

— Будь ласка, — вона подивилась на нього з надією.

Він пішов, бурмочучи щось під ніс, але повернувся. Таблетки лежали на столі. Настя пам’ятала, як проковтнула їх, а потім тієї ночі вона плакала. Від того, що втратила не щось конкретне, а саму надію. Між ними щось надломилося того дня. І, можливо, саме тоді їхнє «ми» перестало існувати, а може, якби я тоді не просила його сходити за тими таблетками, усе було б інакше?

Настя відкрила очі, вдихнула пару, що клубочилася довкола. Серце билося частіше, але не від страху. Від усвідомлення, що тепер вона хоче жити по-іншому без втеч, без «потім». Вона вимкнула воду, закуталася в рушник, довго стояла перед дзеркалом, дивлячись на своє відображення.

Очі здавалися втомленими, але вже не розгубленими.

— Досить тікати, — прошепотіла вона.

Коли вона вийшла з душу, Марина вже повернулася. На столі — пакет із аптеки, плитка шоколаду й нова кава.

— Ну що, міс втеча, — усміхнулася Марина, — ось твої «плоди ночі».

Настя кивнула.

— Дякую, що не свариш.

— Я ж тебе знаю. — Марина знизала плечима. — Ти не робиш дурниць просто так якщо щось сталося — значить, так мало бути.

Настя сіла поруч, глянувши у вікно. Десь далеко починалося нове ранкове життя міста.