Розділ 16. Ранок після

Проміння ранку пробивалося крізь легкі штори, обережно ковзаючи по постелі. Настя повільно розплющила очі — її голова трохи паморочилась, тіло ще пам’ятало кожен дотик, кожне слово, що звучало цієї ночі. Артем спав поруч, обійнявши її за талію, спокійно, глибоко, злегка посміхаючись уві, його серце билось повільно, а її серце билося швидше. Вона лежала нерухомо, вдивляючись у його риси — мирні, красиві, трохи розкуйовджене волосся.

Такий близький і такий чужий водночас.

Ніч промайнула перед очима — клуб, танці, його погляд, поїздка до нього, пес з різними очима, картини, її портрет, його поцілунок, який усе зламав. Вона пам’ятала, як стояла біля мольберта й не могла повірити, що хтось зміг побачити її такою — живою, справжньою, без захисту, а потім не забуття ніч, а тепер — ранок. І тиша, і раптом у голові промайнула думка: Боже… що я натворила? Це ж не схоже на мене… Я навіть не знаю його по-справжньому.

Настя обережно піднялась, щоб не розбудити його. Вона відчула, як холодне повітря торкнулося шкіри. Знайшла свою сукню, підняла білизну з килима й швидко почала одягатися. Її пальці тремтіли — чи від хвилювання, чи від того, що всередині боролися два відчуття: страх і ніжність. Підійшла до дзеркала у відображенні — вона, трохи розкуйовджене волосся, розмитий макіяж, очі, в яких ще залишалося щось від тієї ночі.

Настя обернулася на ліжко де лежав Артем його рука лежала на подушці, дихання рівне, обличчя спокійне на мить їй захотілося залишитися — просто лягти назад і ще кілька хвилин побути поруч, але серце стислося вона не була готова. Не зараз.

Виходячи з кімнати, Настя раптом зупинилася біля дверей у художню студію де стояв мольберт — на ньому її портрет вона вдивилася в себе на полотні там була зовсім інша Настя — впевнена, світла, жива. Та, якою вона колись хотіла стати.

— Невже я тікаю саме від цього? — прошепотіла вона сама до себе.

Але сумнів швидко зник. Вона відчула, що зараз не зможе подивитися Артему в очі. Надто все стало реальним, надто швидко вона вдихнула глибше, і в цей момент у коридорі почулося клацання пазурів по підлозі.

— Привіт, Аді, — усміхнулася Настя, коли пес вибіг до неї, завиляючи хвостом.

Він підбіг, став перед нею, лизнув руку, а потім тихенько сів біля ніг, дивлячись на неї своїми різнокольоровими очима.

— Я знаю, — прошепотіла Настя, присідаючи, щоб обійняти його. — Твій господар добрий. Може, навіть занадто. Але я… я зараз не можу, чуєш?

Вона погладила його по голові, відчуваючи, як клубок підступає до горла.

— Передай йому, що… пробач.

Аді тихо скавулькнув, ніби зрозумів. Настя підвелась, кинула останній погляд на портрет і вийшла з квартири, намагаючись не зачинили двері занадто голосно.

На вулиці її зустрів прохолодний ранок повітря пахло кавою і квітами Настя зітхнула — легше не стало. Вона відкрила сумочку, щоб знайти телефон і викликати таксі але коли намацала дно — воно виявилось порожнім.

— Чудово… — прошепотіла вона. — Ідеальний фінал.

Вона пройшла трохи вперед, озираючись навколо — район здавався незнайомим. Біля дороги стояла літня жінка з сумками. Настя підійшла:

— Вибачте, будь ласка, не підкажете, як доїхати до центру?

— На автобусі от там, через дорогу він ходить до метро “Позняки”, а далі вже куди треба, — усміхнулась жінка.

— Дякую, — тихо сказала Настя.

Вона перейшла дорогу, сіла на лавку біля зупинки. Сонце вже підіймалося, торкаючись даху будинку, звідки вона щойно вийшла.

Може, я втекла не від нього… а від себе? Вона поклала голову на руки, вдихнула глибше і прошепотіла:

— Я просто ще не готова. Але… може, з часом…