Розділ 13. “Ну привіт, Лате-лялечко”

Вечір огортав місто м’яким теплом. Повітря пахло бензином, духами і свободою. Таксі плавно зупинилося біля клубу — одного з тих місць, де час розчиняється під гучні біти, а думки залишаються за дверима. Настя затримала подих. Неонова вивіска миготіла рожево-золотими відтінками, а біля входу стояли люди — сміялися, курили, чекали друзів. Їй здавалося, що вона потрапила в інший світ. Світ, де ніхто не знає, хто вона, і ніхто не питатиме про минуле. Марина, як завжди впевнена у собі, вийшла першою. Її очі сяяли, губи розтягнулися в задоволеній посмішці.

— Ну що, готова святкувати своє нове життя, Настю? — запитала вона, злегка штовхнувши подругу ліктем.

— Напевно, — зніяковіло відповіла Настя, злегка посміхнувшись.

Її голос трохи тремтів, але всередині щось уже прокидалося — цікавість, очікування, передчуття.

Коли вони увійшли всередину, світ навколо вибухнув світлом. Лазери розрізали напівтемряву, діджей міксував знайомі треки, бармени швидко розливали напої, а на екранах миготіли вогні нічного Києва. Марина озирнулася навколо й вигукнула:

— Боже, який гарний клуб! І такий… простий, без понтів. — Вона розсміялася. — От чесно, я думала, тут буде якийсь пафос, а тут так по-людськи.

Настя тільки кивнула. Їй подобалася ця атмосфера — музика, світло, навіть запах коктейлів і диму. Усе виглядало новим, живим. Дівчата підійшли до бару, замовили по два коктейлі — яскраво-рожеві, із шматочками фруктів. Бармен підморгнув Насті, коли подавав склянку, і вона несміливо усміхнулася у відповідь. Вони сіли за столик біля сцени, зробили кілька ковтків. Коктейль був солодкий, прохолодний, і з кожним ковтком тривога в середині Насті відступала.

— Танцюємо? — запитала Марина.

Настя на мить вагалася, потім кивнула. Музика накрила їх хвилею. Тіло Насті рухалося в ритм, навіть якщо вона й не вміла танцювати так, як Марина. Її волосся спадало на плечі, очі блищали у світлі прожекторів. І в цій мить вона справді почувалася вільною, а потім… Вона відчула, як хтось дивиться. Погляд — знайомий, глибокий, майже магнітний вона підняла очі вгору, і час зупинився. На другому поверсі, біля скляних перил, стояв він, той самий хлопець із кавʼярні він був у діловому костюмі, але без краватки — розслаблений, трохи втомлений, але привабливий до болю. У руках тримав папку, поруч офіціант щось йому казав, але хлопець слухав напівуважно — його погляд ковзав униз, шукаючи когось у натовпі — Настя забула, як дихати.

— Марин… — прошепотіла вона, торкнувши подругу за руку. — Дивись… це він.

Марина різко підняла голову, потім широко усміхнулася:

— Серйозно? Ого, Настю! Та це ж твій кавовий принц! — Вона засміялася. — Йди до нього, поки ти його не загубила.

— Ти з глузду зʼїхала? — Настя похитала головою. — Я не можу, я виглядаю жахливо, і взагалі…

— Досить! — перебила її Марина. — Добре, тоді п’ємо ще — і або ти йдеш, або я сама тебе до нього тягну.

Вони знову підійшли до бару, замовили ще по коктейлю. Настя зробила ковток, потім другий. Серце билося швидше, щоки палали. Настя відчула, як хтось торкнувся її плеча. Тепло, впевнено, без вагання. Вона обернулася — і зустріла його погляд. Близько. Небезпечно близько.

— Ну привіт, Лате-лялечко, — прошепотів він із легкою посмішкою.

Голос — упізнаваний, трохи хрипкий, з тією самою інтонацією, що тоді, в кавʼярні. Настя не встигла нічого сказати. Просто стояла, намагаючись зрозуміти, чи це сон, чи справді доля вирішила нагадати про себе саме сьогодні він усміхнувся ширше, трохи нахилився ближче:

— Я думав, ти тільки каву зранку любиш, а тут бачу — ніч і танці теж у твоєму стилі.

Настя розгублено засміялася. Її пальці тремтіли, але в грудях розливалося дивне тепло — не від алкоголю, а від того, як він на неї дивився і світ, який хвилину тому був просто гучним клубом, раптом став меншим. Лише вони двоє — серед натовпу, музики, світла. Між минулим і новим.