Глава 12. Між минулим і новим

Настя стояла біля дзеркала, поправляючи волосся. На столі лежали розкидані помади, туш, блиск для губ — квартира перетворилась на маленьку студію краси. Марина, сидячи на ліжку, сміялась:

— Якщо ми так будемо готуватись, то клуб закриють, поки ми вийдемо!

— Краса потребує часу, — усміхнулась Настя, розчісуючи пасмо, що ніяк не вкладалось.

Вони разом приміряли сукні, сперечалися, яка кому пасує. Настя зупинилась на ніжно-бежевій, легкій, що ледь торкалась тіла й підкреслювала груди і талію. Марина вибрала чорну, блискучу, коротку з глибоким вирізом.

Поки Настя доробляла макіяж, Марина вийшла на балкон відповісти на дзвінок мами. У квартирі стало тихо. Лише шум міста за вікном і аромат кави, що стояв у повітрі. Настя дивилась на своє відображення — і раптом, ніби хтось повернув стрілки часу, перед очима постала інша ніч. Її серце затремтіло. Тоді, кілька років тому, вона теж стояла перед дзеркалом. Тоді хвилювалась — не знала, чи сподобається Андрієві. Він запросив її у нічний клуб. Вона довго вагалася, але пішла.

У клубі все сяяло неоном, грав улюблений трек, і в натовпі вона побачила його. Андрій стояв біля бару, у світлі прожектора, усміхнений, упевнений. Його погляд зустрів її — і світ навколо ніби розтанув.

— Ти неймовірна, — прошепотів він, коли підійшов ближче.

— Ти теж непогано виглядаєш, — пожартувала вона, але щоки зрадливо спалахнули.

Вони танцювали. Довго. Майже не розмовляли — тільки музика, ритм і тепло його рук на її талії. Коли він нахилився ближче, щоб щось сказати, вона відчула запах його парфуму, його подих біля шиї. Світ навколо перестав існувати. Після клубу вони не хотіли розходитись. Місто спало, тільки ліхтарі відбивалися в калюжах після дощу. Вони йшли поруч, говорили про дрібниці — і все здавалося важливим. Він взяв її за руку, і Настя не відпустила.

— Знаєш, — тихо сказав Андрій, — я ніколи не думав, що одна ніч може бути такою… живою.

Вона посміхнулась:

— Мабуть, це просто ілюзія світла.

— Ні, це ти, — відповів він.

Вони зупинились на перехресті, і він легенько торкнувся її щоки, ніби боявся зруйнувати мить. Тоді вона відчула, як серце б’ється так сильно, що здавалось — його почує все місто. Андрій прошепотів на вушко:

— Хочеш ще трохи чаю перед сном? — спитав він із ледь помітною посмішкою. Настя тоді вагалася, але очі Андрія були настільки щирими, що вона лише кивнула його квартира була затишною — світло лампи створювало м’яку напівтінь, а з кухні долинав аромат кави.

Вони говорили довго, про все на світі, а потім — просто замовкли. Їхні погляди зустрілися, і світ навколо ніби зупинився той момент був не про пристрасть — про довіру він доторкнувся до її щоки, і Настя відчула, як усе навколо розтануло, залишивши тільки їх двох. Андрій підняв Настю на руки і поніс до кімнати, він був ніжним і пристрасним - це було ніжно, повільно, без поспіху — мов визнання в коханні без слів.

…Вона прокинулась того ранку в його обіймах — не тому, що заснула втомлена, а тому, що відчувала спокій, якого давно не знала.

— Настю, ти де там? — Марина повернулась із балкона, махаючи телефоном. — Таксі через п’ятнадцять хвилин!

Настя моргнула, повертаючись у теперішнє. Її обличчя ще зберігало тінь спогадів, але усмішка вже знову грала на губах.

— Йду, — сказала вона й підвелась, поправивши сукню.

— Готова до пригоди? — підморгнула Марина.

— Як ніколи, — відповіла Настя, і вони разом вийшли у ніч, де місто знову мерехтіло вогнями, обіцяючи щось нове.