Глава 10. Перемога

Дні після першого іспиту промайнули непомітно. Настя занурилася в підготовку з головою: книги, конспекти, короткі перерви на каву й нескінченні повторення матеріалу.

Кожного ранку вона прокидалася з думкою: “Ще трохи, і я зможу.”

Другий іспит був із хімії — складний, насичений формулами, але Настя відчувала, що цього разу вона готова. Коли вийшла з аудиторії, пальці ще тремтіли, проте десь глибоко всередині вона знала — впоралася.

Третій іспит став останнім кроком. Біологія. Той предмет, який вона колись любила найбільше, ще в коледжі. Настя сиділа над бланком, повністю занурена в процес. Їй навіть здалося, що час навколо зупинився — лише звуки кулькових ручок, шелест сторінок і власне серцебиття. Коли все завершилося, вона вийшла на вулицю, і на очах з’явилися сльози. Не від страху — від полегшення.

Вона зробила все, що могла. Наступні два дні стали найважчими — очікування результатів виснажувало. Настя ходила по квартирі, прибирала, перечитувала свої записи, переглядала старі фото. Навіть каву робила двічі сильнішою, щоб не відволікатися думками.

І ось, рано вранці, телефон нарешті сповістив повідомлення:

“Результати вступу вже доступні на сайті.”

Серце підскочило. Настя швидко відкрила ноутбук, увійшла в систему й затамувала подих.

На екрані, поруч із її прізвищем, з’явилися три слова:

Біологія — 95.

Хімія — 98.

Анатомія — 100.

Вона довго дивилася на ці цифри, ніби боялася повірити. Потім прикрила обличчя руками й розсміялася — від радості, полегшення, гордості.

— Я зробила це… — прошепотіла вона.

 Настя підійшла до вікна. Київ залитий сонцем, небо чисте, а всередині — спокій. Вона підійшла до коробки і дістала ту саму серветку, Настя довго крутила її в руках. Номер, написаний поспіхом, уже трохи стерся, але був ще помітним. Серце билося швидше, коли вона набрала номер і натиснула “дзвінок”. Один гудок. Другий. Третій. І раптом — голос.

— Алло?

— Привіт, — тихо сказала Настя.

Коротка пауза.

— Знайомі? — з легкою усмішкою почувся у слухавці чоловічий голос.

— Так… не згадуєш? — Настя відчула, як щоки трохи спалахнули.

— Лате-лялечка, — спокійно, але з тією ж інтонацією, як колись, вимовив він.

Настя на мить завмерла. Перед очима промайнув спогад — її останній робочий день, шум кавомашини, запах свіжозмеленої арабіки, як вона вийшла з кавʼярні і цей самий голос, що крикнув їй услід. Вона ковтнула повітря й запитала:

— Це ти так мене звав?

— Так, — усміхнувся хлопець. — Нарешті я почув, як звучить твій голос не крізь гамір кав’ярні.

Настя мимоволі посміхнулась. У душі прокинулось те саме легке, приємне тепло, яке вона давно не відчувала.

— Може, продовжимо знайомство з початку? — тихо спитав він.

— Може, — відповіла вона і, вперше за довгий час, щиро посміхнулася.

— Я заходив до кавʼярні, але мені сказали, що ти звільнилася

— Рішила почати все з початку.

Телефонна розмова, яка мала тривати кілька хвилин, затягнулася на всю ніч.

Спочатку — короткі фрази, трохи ніяковості, але з кожною хвилиною слова текли вільніше. Вона сміялася, слухала, як він розповідав про себе, але водночас залишався загадковим. Його голос був теплий, спокійний, трохи глибокий, і Настя ловила себе на думці, що відчуває спокій, якого давно не знала. Він умів слухати — не перебивав, не намагався бути розумнішим, просто час від часу казав щось коротке, але влучне. Вони говорили про фільми, дитячі спогади, маленькі буденні радості, про сни, що здаються реальнішими за дійсність.

— Ти завжди так вмієш слухати? — запитала Настя, трохи ніяковіючи.

— Лише коли цікаво, — тихо відповів він, і Настя відчула, як серце трохи забилось швидше.

Вона сміялася, коли він жартував, і тихо слухала, коли він мовчав. Мовчання теж було спокійним і приємним. Коли Настя кинула погляд на годинник, то не повірила — п’ята ранку. За вікном уже світліло, ранкове небо злегка рожевіло, а повітря ставало легким і прохолодним. Вона відчула дивне відчуття — немов ніч відпускає її повільно, дозволяючи затриматися у спокої ще хвилинку.

— Ми проговорили всю ніч, — усміхнулася вона, не вірячи, як швидко минув час.

— Виходить, мені пощастило, — відповів він із легкою усмішкою.

Вона відчула тепло в грудях і тихо промовила:

— Було приємно.

— І мені, Лате-лялечко, — сказав він. — Гарної ночі… точніше, ранку.

Настя посміхнулася, поклавши телефон.

Але спокій не приходив.

Її пам’ять раптом витягла іншу ніч — телефонну розмову з Андрієм, яка тривала до самого світанку. Вона згадала, як тоді, лежала під ковдрою, тримаючи телефон вони друг з другом  ділилися всім: навчанням, друзями, смішними випадками з коледжу, першими маленькими перемогами і поразками. Він сміявся, коли вона плуталася у словах, і вона могла розповісти навіть найдрібніші подробиці свого життя, знаючи, що він уважно слухає.

— З тобою так легко говорити, — тихо сказав він тоді. — Мені здається, світ навколо зупиняється, коли ми говоримо.

— Я теж так відчуваю, — сказала вона. — Наче ніч існує тільки для нас.

Вони сміялися, обговорювали фільми, книги, плани на майбутнє, і навіть жартували про погоду. Кожне слово робило її серце теплішим. Тоді сонце вже почало торкатися вікна, але вони все ще говорили, не помічаючи часу.

Настя зітхнула, відклала телефон і ще довго лежала, відчуваючи приємний присмак ночі — спокій, тепло, натхнення і трохи ностальгії. Вона зрозуміла, що ці моменти залишаться в пам’яті надовго — щирі, безтурботні, справжні і болючі.

Вона лягла, притиснувшись щокою до подушки, і на її устах з’явилася усмішка — сумна, але щира.