Глава 9. Перший іспит

Минуло трохи більше тижня відтоді, як Настя остаточно оселилася у своїй новій квартирі. Вона встигла звикнути до міського ритму, до шуму під вікнами, до запаху кави з сусідньої пекарні.

І ось настав день, який вона чекала й боялася одночасно — перший вступний іспит.

Будильник пролунав о сьомій ранку, але Настя прокинулася раніше. В голові крутилися формули, визначення, фрази з підручників, які вона повторювала до пізньої ночі. Вона встала, приготувала каву й підійшла до вікна. Київ уже прокидався — люди поспішали на роботу, трамвай дзеленькав унизу, а сонце розливалося золотими плямами по дахах будинків.

— Все буде добре, — сказала вона собі, торкаючись чашки, ніби шукала в ній упевненість.

Перед дзеркалом Настя зібрала волосся, вдягнула світлу сорочку і легкі джинси — нічого зайвого, але охайно. У її погляді з’явилася та впевненість, якої не було ще кілька місяців тому. Вона взяла рюкзак, перевірила документи й підручники — і нарешті вийшла.

На зупинці автобус затримувався. Вітер грав із пасмами волосся, і Настя, щоб заспокоїтись, дістала телефон. Марина написала ще вчора ввечері:

“Ти зможеш! Я в тебе вірю!”

Настя усміхнулася, перечитуючи повідомлення.

Їй було приємно, що подруга поруч, хай навіть на відстані.

Автобус нарешті приїхав. Настя сіла біля вікна, вдивляючись у вулиці, що проминали повз. У голові вона подумки повторювала основні теми, але думки весь час перескакували на інше — на минуле, на Андрія, на те, як усе могло скластися інакше.

«Треба зосередитись», — подумала вона і глибоко вдихнула.

Коли дівчина дісталася до університету, у дворі вже стояли десятки абітурієнтів. Хтось нервово гортав зошити, хтось жартував, намагаючись розрядити обстановку. Настя відчула, як серце б’ється швидше. Вона зайшла до будівлі, знайшла свою аудиторію. В коридорі пахло свіжою фарбою і трохи — пилом від старих парт. Настя сіла на своє місце, відкрила ручку, але руки трохи тремтіли. Перед початком екзамену вона ще раз пробігла очима по завданнях, що були написані на дошці. І раптом згадала слова мами:

“Доню, ти сильна. Головне — вір у себе.”

Настя зосередилася, зробила вдих і почала писати. Час плинув швидко. Питання здавалися знайомими, і чим далі вона просувалася, тим спокійнішою ставала. З кожною хвилиною тривога розчинялася, залишаючи місце впевненості. Через кілька годин вона вийшла з аудиторії, відчуваючи втому, але й неймовірне полегшення. Сонце вже високо стояло над університетом, повітря було теплим і спокійним.

Настя повільно спустилася сходами, вийшла на двір і глибоко вдихнула.

— Ну ось, перший крок зроблено, — прошепотіла вона.

Вона йшла до зупинки, слухаючи, як шумить місто, і відчувала, що кожен цей звук — частинка її нового життя. Коли автобус під’їхав, Настя підняла голову — і на мить їй здалося, що у натовпі вона побачила знайоме обличчя. Серце стукнуло швидше… але, придивившись, вона зрозуміла, що помилилася. Хлопець, який стояв біля зупинки, лише віддалено нагадував того з кав’ярні. Вона тихо усміхнулася, сіла в автобус і подумала:

“Може, доля ще сама вирішить, коли ми зустрінемось.”