Глава 6. Спогади та новий ритм

Сонячне світло пробивалося крізь забруднені вікна, розсипаючись плямами на старому дивані та меблях. Кожен рух віддаляв пилюку і тишу часу, що застигла в цих стінах, але разом із фізичною роботою її думки мимоволі заносилися в минуле. Вона сіла на підлогу, відсунувши старий стіл, і її очі зупинилися на невеликій коробці зі старими речами тітки. Відкривши її, Настя відчула запах старого паперу і тканини — і разом із цим виринули спогади про Андрія. Вона згадала, як вони гуляли вечорами містом, сміялися, тримаючись за руки, як ходили в кафе, де він завжди замовляв її улюблену каву, як сиділи в кінотеатрі, захоплюючись кожною сценою фільму і потім настав момент, який вона пам’ятала особливо ясно. Вони сиділи на лавці в парку, поруч шуміло озеро, сонце поволі ховалося за горизонтом, і навколо було тихо, окрім їхніх голосів. Андрій глибоко вдихнув, подивився їй прямо в очі і сказав:

— Настю… ти мені дуже подобаєшся. І я хочу бути з тобою… справжньо, не тільки гуляти разом, а бути поруч, коли ти щаслива і коли сумуєш. Хочеш зустрічатися зі мною?

Настя відчула, як серце калатає швидше, пальці трохи затремтіли. Це було так щиро, ніжно, без пафосу, просто від серця до серця. Вона кілька секунд мовчала, вдивляючись у його очі, відчуваючи, як тепло розливається всередині.

— Я… — тихо прошепотіла вона, і усмішка з’явилася на її обличчі, — я теж хочу.

Він усміхнувся так тепло, що Настя досі пам’ятала це відчуття — легке хвилювання змішане з радістю, ніби весь світ навколо замовк, залишивши тільки їх двох.

Саме ця мить залишилася у її пам’яті, коли вона тепер прибирала квартиру, і серце її ненадовго затріпотіло від спогаду.

Та раптом різкий звук мобільного телефону вирвав її з ностальгії.

— Дзвінок з інституту… — прошепотіла вона, відчуваючи, як серце трохи пришвидшилося від несподіванки. Настя швидко підвелася, витерла руки і взяла телефон. На екрані світилося ім’я відправника: Інститут прийому студентів. Вона натиснула кнопку відповіді і глибоко вдихнула, відчуваючи, як минуле поступово відступає перед новою реальністю. Новий крок, нове життя і нові можливості чекали на неї, і тепер її увага була повністю зосереджена на майбутньому. Настя натиснула кнопку відповіді і слухала голос на тому кінці дроту.

— Доброго дня, це приймальна комісія інституту. Ми дзвонимо, щоб підтвердити вашу заявку та надати деякі деталі щодо вступу, — звучав професійний, але доброзичливий голос.

Серце Насті б’ється швидше: це був той самий момент, на який вона чекала. Вона уважно слухала інструкції, нотувала потрібні дати, документи та можливі зустрічі. Кожне слово зміцнювало її впевненість: новий крок, нове життя, нові можливості.

Після розмови Настя відклала телефон і знову оглянула свою квартиру. Пилюка ще залишалася на поверхнях, коробки лежали на підлозі, а старі меблі потребували догляду. Але тепер вона відчувала не лише втому, а й хвилю натхнення.

— Значить, план простий: спочатку приберу і розставлю речі, потім підготую куточок для навчання, — тихо промовила Настя сама собі. — І кожен день буду робити маленькі кроки до свого нового життя. Вона почала з кухні, витираючи пилюку з полиць і розставляючи старі чашки та тарілки. Потім перейшла до дивану і крісел, які теж потребували догляду. Кожен предмет, який вона очищала, здавався символом нового початку — наче з кожним рухом вона звільняла не лише квартиру, а й себе від минулого.

Поступово Настя облаштовувала невеликий куточок для себе: поставила стіл біля вікна, де планувала робити нотатки та готуватися до занять, розставила книги та зручне крісло для читання, поставила маленький горщик з квіткою, яку привезла з дому. Коли вона нарешті зробила невелику паузу і сіділа в крісло, Настя глибоко вдихнула. Сонячне світло падало на полицю з речами, на чисту підлогу і на маленький куточок, який тепер став її особистим простором.

— Все попереду… і це мій дім, мій старт, моє життя, — прошепотіла вона сама собі, відчуваючи легке хвилювання та впевненість одночасно. — Київ, я готова.