Глава 4. Новий шлях

Настя глибоко вдихнула, заходячи в кафе. Це був її останній день на роботі, і серце трохи калатало.

— Сьогодні я закрию одну двері, щоб відкрити інші, — тихо промовила вона сама собі, вдивляючись у знайомі стіни.

Ранок був сповнений метушні: нескінченні замовлення, постійні клієнти. Але сьогодні вона помічала кожну дрібницю, усвідомлюючи, що цей день — останній тут.

Вона підійшла до своєї напарниці Олі, яка вже стояла за барною стійкою.

— Олю… — почала Настя, трохи сором’язливо, — я сьогодні прощаюся.

Оля здивовано підняла брови, але потім усміхнулася.

— Настю… Ти серйозно? — запитала вона, і в голосі пролунала суміш суму та радості.

— Так… час рухатися далі, — пояснила Настя тихо. — Дякую тобі за все. Ти зробила ці дні легшими.

Оля обійняла її:

— Будь щаслива, Настю. Ти заслуговуєш на краще. І не забувай нас!

Настя відчула легке тепло від слів колеги, але водночас з’явилася легка тривога: крок у невідоме завжди лякав. Вона ще раз обійняла Олю. Закінчила свою останню зміну, перевірила, чи нічого не забула, і повільно вийшла на сонячну вулицю.

Повітря пахло весною, шум міста здавався менш нав’язливим. І тоді раптом почувся голос, який змусив її обернутися:

— Лате-лялечка!

Настя здивовано озирнулася. Хтось крикнув це ззаду, і їй відразу стало якось приємно — смішно і грайливо одночасно. Вона усміхнулася і трохи прислухалася, але серед шуму машин і натовпу не розчула, хто це був. Хвиля теплих відчуттів прокотилася всередині, і Настя відчула, що їй сподобалося, як хтось так крикнув.

Не розгледівши нічого знайомого, вона пробурмотіла сама собі:

— Поспішаю…

І сіла в автобус, що рушив у бік Марини. По дорозі Настя дивилася у вікно на минаючі вулиці. Міські будівлі, дерева, що вже зеленіли після дощу, і легкий шум вітру створювали дивне відчуття свободи. Вона чомусь згадувала того хлопця який лишив їй номер, його усмішку, але тепер це було лише спогадом — маленьким нагадуванням, що життя продовжується і нові можливості вже чекають.

Вона згадала себе на роботі, як рахувала хвилини до кінця зміни, як сміялася з Олею над дрібними курйозами, як відчувала втому, але водночас і спокій від того, що цей день останній.

— Все попереду… нові можливості… Київ… — думала Настя, відчуваючи, як серце починає битися швидше.

Коли автобус приїхав, Марина вже чекала на зупинці, махаючи рукою.

— Настю! Нарешті! — вигукнула вона, обіймаючи подругу. — Що трапилось?

Настя сіла поруч, глибоко вдихнула і посміхнулася:

— Я звільнилася… і я їду до Києва. Починаю життя з початку.

Марина роззявила рот від здивування, потім щиро посміхнулася і стиснула її руку:

— Вау… Настю, це величезний крок! Ти справді наважилася. Київ — це шанс на щось нове.

Настя відчула, як хвилювання поступово змінюється на передчуття і цікавість.

— Так, страшно… — тихо сказала вона, дивлячись у вікно на минаючі вулиці. — Але я хочу спробувати. Я готова.

Марина ще раз обійняла її, відчуваючи підтримку подруги.

— Це чудово, Настю. Я знаю, ти справишся. Київ стане твоїм новим стартом, і я буду поруч, навіть якщо не завжди фізично. Настя дивилася на міські пейзажі, відчуваючи, як всередині прокидається легка, обережна надія. Минуле залишалося позаду: колишній, спогади, страхи. Попереду чекало нове життя — яскраве, незвідане і лише її власне.