Глава 2. Смак спогадів

Настя повернулася додому, зняла пальто й кинула сумку на стілець і пішла на кухню. Наливала собі кави, вдивляючись у відблиск паруючого напою.

Запах міцної кави переносив її у минуле — у часи, коли серце билося інакше, коли вона ще вірила, що любов завжди щира і проста.

Вони познайомилися на другому курсі. Того дня вона спізнювалася на лекцію з біології і ледве не зіткнулася з ним у коридорі.

Високий, з коричневим волоссям, що злегка вʼється, очі — глибокі і уважні, а усмішка — така, що змушувала серце битися швидше.

Він підняв її блокнот, який випав, і тихо спитав:

— Все гаразд?

Настя відчула дивне хвилювання. Він не був нахабним, не хотів справити враження — просто був собою, і цього було достатньо.

— Так… дякую, — відповіла вона, злегка червоніючи. Він запропонував провести її до аудиторії, і вона згодилася. Вини шли мовчки обидна трохи смущалися. Коли вони підійшли до потрібної аудиторії Настя сказала— Дякую, що провів — усміхнулась і зайшла.

Після пар Настя йшла разом із подругою Мариною до виходу з коледжу. Вони сміялися, обговорюючи домашку, коли її погляд випадково зустрівся з тим самим хлопцем.

Він стояв біля виходу, тримаючи книжку, і, помітивши Настю, усміхнувся.

— Привіт, — сказав він легко. — Не хочеш прогулятися трохи в сквері поруч?

Настя відчула, як серце підскочило.

— Е-е… так, чому б і ні? — сказала вона, трохи розгублено, але всередині щось спалахнуло від хвилювання.

Марина підморгнула їй:

— Іди, Настю, насолоджуйся моментом.

Вони пішли в сторону скверу. Настя помічала, що кожен його жест природний, невимушений, і водночас уважний. Вони сміялися, розмовляли про дрібниці, а Настя відчула, що вперше після довгого часу їй справді цікаво і легко поруч із кимось. В сквері він показував їй алеї, місця, де любить сидіти, і Настя раптом зрозуміла, що вона готова довіритися цій людині.

— Тобі ж пора іти додому? — тихо спитав Андрій, помітивши її легку втому.

— Так… — відповіла Настя, трохи розгублено, але з відчуттям тепла поруч із ним.

Коли вони дійшли до її під’їзду, Настя зупинилася.

— Дякую, що проводив, — сказала вона тихо.

— Будь ласка, Настю. Мені було приємно. — Він усміхнувся і, не затримуючись, попрощався.

Настю з спогадів вирвала чиясь рука на плечі, вона обернулась і побачила маму

— Ти мене налякала.

Настя відклала чашку і сіла за стіл.

Мама підійшла, сіла поруч і ніжно поклала руку їй на плече.

— Ти сьогодні довго, — сказала мама тихо, з легкою посмішкою. — Все гаразд?

— Так… просто зустрілась з Мариною, — відповіла Настя, обережно погладжуючи чашку.

Мама подивилася на неї уважно, зі щирою турботою:

— А як день пройшов, доню? — запитала мама, посміхаючись.

— Та нічого особливого, — тихо відповіла Настя, трохи усміхнувшись. — кава, клієнти все як завжди.

Мама нахилилася ближче, уважно дивлячись на неї.

— Ти виглядаєш трохи втомленою. Все гаразд?

Настя відчула, як всередині щось стискається. Вона глибоко вдихнула і почала говорити тихо:

— Я просто багато думаю. Про минуле… Іноді здається, що все повертається.

Мама взяла її руку і ніжно стиснула:

— Я бачу, що ти страждаєш, доню… Ти пережила багато, і мені хочеться, щоб у твоєму житті було більше світла і радості.

— Так… — Настя тихо кивнула, дивлячись у чашку з кавою. — Іноді хочеться почати все спочатку…

Мама з ніжністю провела пальцями по її волоссю:

— Я завжди мріяла, щоб ти була щаслива, щоб твоє серце не тягли сумні спогади. І я хочу, щоб ти мала шанс на нове життя.

Вона зітхнула і, з ніжною посмішкою, сказала те, що давно носила в думках:

— Доню, може, ти переїдеш до Києва і почнеш життя з початку? Там поступиш до інституту — ти ж так хотіла.

Настя глибоко вдихнула, відчуваючи, як всередині прокидається легка надія.

Це був маленький крок, але він обіцяв нові можливості і шанс стати самій собі ближчою. Мама ще раз ніжно стиснула її руку, і Настя відчула теплоту і підтримку, які давали силу робити перші кроки у нове життя.

Настя сіла біля вікна, дивлячись на вечірній Бориспіль, де вогні відбивалися у калюжах після дощу.

Вона обережно провела рукою по чашці з кавою і почала думати:

Київ… новий початок… Інститут… Можливо, я дійсно готова.

Вона уявляла себе у новому місті: вузькі вулички, великі будівлі, запах кави вранці і шум метро. Все було незнайоме і одночасно сповнене можливостей.

— А що взяти з собою… — тихо промовила вона сама собі, відкриваючи шафу. Речі з Борисполя здавалися такими знайомими, але одночасно тісними для нового життя. Кілька улюблених книг, речі, які нагадували про дім, і, можливо, фотографії, щоб пам’ятати, звідки вона починала. Настя відчула легке хвилювання, але воно вже не було болем. Це було передчуття чогось важливого і нового.

Вона знала: перший крок завжди найскладніший, але мама права — час діяти і створювати своє життя самій.Вона ще раз глибоко вдихнула і тихо сказала сама собі:

— Добре, я спробую. Все з початку.

Настя відклала чашку, підійшла до вікна і подивилася на нічне місто.

Світло вогнів і спокій вулиць здавалися символом нового початку, який вона вже могла відчути всередині.Вона знала, що попереду багато кроків, рішень і змін. Але вперше за довгий час відчувала, що здатна їх зробити. І на цій думці завершився її день — з легким передчуттям нового життя, яке чекало на неї попереду.