Глава 1. Весна починається з неї

Весна у Борисполі пахла дощем і мокрими квітами, листям, що тихо шурхотіло на деревах.

День тільки починався, але повітря вже було важке від вологості й відчуття самотності, що чіплялося за все навколо — за дерева, за зупинки, за людей.

Настя стояла біля великого вікна кав’ярні, спостерігаючи, як краплі стікають по склу. У руках — ганчірка для протирання стійки, у голові — хаос.

Іноді їй здавалося, що минуле живе в ній сильніше, ніж теперішнє.

Вона часто замислювалась, коли саме стала іншою. Може, після того, як навчилася не чекати повідомлень, а може — коли перестала дивитися фільми про кохання, бо кожна історія здавалася чужою, навіть болючою.

Їй було двадцять два — вік, коли світ мав бути яскравим, повним планів і відкриттів, але замість цього в ній оселилася тиша. Тиша після крику, який колись не вийшов назовні.

Настя пам’ятала, як рік тому вона сиділа за столиком, але не сама. Тоді поруч був той, кого вона називала своїм. Він тримав її за руку, казав, що вони «разом проти всього світу». І саме тому було найболючіше, коли світ залишився, а він — ні.

Спочатку вона шукала причини. Потім — виправдання, а потім просто втомилась. Втомилась від надії, від запитань, від ночей, коли тиша в кімнаті здавалась гучнішою за будь-які слова. Тепер вона просто жила.

Робота, кава, люди, усмішки — усе за звичним сценарієм.

Але іноді, вона занурювалась в спогади і заходила надто глибоко і в серці знову щось стискалося. Саме в такий момент вона й стояла біля вікна — замислена, ніби застрягла між спогадами та теперішнім. Світ ззовні розчинявся, і Настя бачила не вулицю, а себе минулорічну: ту, що ще вірила, ще чекала, ще не знала, як боляче буває від слова “прощай”.

І тут — дзвінок дверей кав’ярні. Настя здригнулася, мов прокинулась.

Холодне повітря ввірвалося всередину разом із запахом дощу й кроками хлопця, який зайшов.

Високий, у шкіряній куртці , з чорним волоссям, що трохи на мокше від дощу. Його присутність була несподіваною, але в ній було щось спокійне, справжнє.

Настя кліпнула — і всі думки про минуле розчинилися. Вона не встигла навіть зрозуміти чому, але її серце раптом перестало бути важким. Хлопець підійшов до стійки, подивився на неї прямо — і просто сказав:

— Американо. Без цукру. — Його голос був низький, упевнений, але м’який.

Настя кивнула, намагаючись зосередитися, хоча пальці ледь відчутно тремтіли. Настя підійшла до стійки, поставила стакан під кавомашину. Паровий шум заповнив тишу, і цей звук здався їй навіть заспокійливим. Вона намагалася не дивитись на хлопця, але його віддзеркалення в склі все одно привертало погляд. Він розглядав кав’ярню, ніби вперше тут — спокійно, без поспіху, з тією впевненістю, яка не потребує показної важливості.

— Американо готовий, — сказала Настя, ставлячи стакан на стійку.

— Дякую, — він узяв напій і трохи нахилився, щоб подивитись на неї ближче. — Ти тут працюєш нещодавно, так?

Вона кліпнула, розгублена від несподіваного запитання.

— Так… місяців три. А чому питаєш?

— Просто дивно, що я тебе раніше не бачив. Я заїжджаю сюди дуже часто, — його усмішка була майже невимушеною, але в ній було щось, від чого Насті раптом стало тепло.

— Може, просто не помічав, — обережно кинула вона, і сама ж здивувалася власній сміливості.

Хлопець підняв брови.

— Може, — повторив він тихо.

Настя відчула, як щоки наповнюються жаром. Вона вдала, що витирає прилавок, аби тільки відвести очі. Він зробив ковток кави й поставив стакан на стіл поруч, дістаючи гаманець.

— Скільки з мене?

— Тридцять п’ять.

Він поклав купюру — значно більшу, ніж потрібно, і вже збирався вийти, коли Настя почала щось говорити:

— Зачекай, здачу ж…

— Залиш, — перервав він м’яко. — За хороший настрій.

Його слова прозвучали просто, але всередині Насті вони розлилися хвилею тепла.

Хлопець вийшов у дощ, і лише коли двері зачинилися, вона помітила — під купюрою лежала серветка.

А на ній короткий напис:

“Якщо колись захочеш поговорити телефонуй — 097…”

Вона дивилася на цифри, не дихаючи. У голові — безліч думок: “навіщо?”, “чому я?”, “може, просто жарт?”, але разом із тим десь глибоко піднімалося відчуття, що давно спало — цікавість.

Тоненький вогник життя, який вона не відчувала з тієї самої зими. Настя сховала серветку в кишеню, хоча не знала навіщо.

Може, щоб просто нагадати собі: не все ще закінчено. І, можливо, щось нове тільки починається.

Бориспіль потонув у вечірніх вогнях. Дощ майже стих, залишивши на вулицях блискучі калюжі, в яких відбивалися ліхтарі.

Настя йшла швидко, закутавшись у пальто, і постійно торкалася кишені, де лежала згорнута серветка. Серце билося тихо, але інакше — ніби після довгого сну прокинулося. На розі біля парку вона побачила знайому постать.

Марина вже чекала — в короткий курточці, з стаканчиком кави в руках. Вона завжди виглядала яскраво, навіть у похмуру погоду: довге русяве волосся визирало з-під повʼязки , на губах — червона помада, яка ніби кидала виклик цілому світу. Її зелено-карі очі завжди світилися життям, а усмішка могла розвіяти будь-який настрій.

— Ну нарешті! — вигукнула Марина, помітивши подругу. — Я вже думала, тебе викрали твої кавові зерна.

— Дуже смішно, — Настя закотила очі, але усміхнулась.

— Щось ти якась не така сьогодні, — Марина прищурилась. — У тебе обличчя, як після побачення.

Вони сіли на лавку біля алеї. Повітря пахло мокрими квітами, листям і свіжим хлібом з сусідньої пекарні.

Настя мовчала кілька секунд, а потім зітхнула.

— Сьогодні до мене в кав’ярню зайшов хлопець, — почала вона тихо. — Звичайний, просто клієнт. Замовив каву. Але… не знаю, як пояснити. В ньому було щось особливе. Коли він подивився — я ніби прокинулась.

Марина підняла брови, ховаючи усмішку.

— Так починаються всі історії, подруго. Він принаймні симпатичний?

— Дуже, — Настя м’яко всміхнулася. — Високий, темне волосся, і голос такий… спокійний. Не як у тих, що тільки базікають.