Бонусна глава. Те, що приховано

Андре

Темрява прийшла миттєво.

Ще секунду тому Андре бачив перед собою спини Ніколаса й Люка, світле волосся Мірабель та чіткі обриси меридіанців. Він чітко розрізняв кроки, гучні голоси й напружене дихання побратимів. А за мить усе стихло, розчинившись у глухій, неприродній порожнечі.

– Не розходимося! – голос Ніколаса пролунав зовсім близько, але вже наче з іншого виміру.

Андре різко простягнув руку, намагаючись намацати чиєсь плече чи хоча б стіну. Лише холод.

– Мірабель?

Він сам не зрозумів, чому першим з уст зірвалося її ім’я. Відповіддю була мертва тиша.

– Ніколас?

Нічого. Навколо панувала абсолютна, ізольована порожнеча.

Андре завмер, заплющивши очі й дозволяючи внутрішньому магічному чуттю взяти верх над іншими відчуттями. Простір буквально гудів від напруги. Давня, важка, настільки щільна сила тиснула на шкіру невидимою вагою, але джерело цієї аномалії розгледіти не вдавалося.

Попереду, в густій пелені сріблястого туману, щось ледь помітно ворухнулося.

Права рука Андре рефлекторно спалахнула чистим, контрольованим вогнем. Тепле світло пульсара розітнуло пітьму, вихоплюючи з неї чорну кам’яну підлогу, клуби білястої пари й маленьку згорблену постать просто посеред примарного коридору.

Андре повільно опустив руку.

На холодному камінні сидів хлопчик. Років шести, щонайбільше семи – худенький, у дорогій розшитій срібною ниткою сорочці, темних штанях і вичищених черевиках. Все видавало в ньому спадкоємця багатого шляхетного дому. Його темне волосся з фіолетовим відблиском безладно куйовдилося на маківці, а обличчя було мокрим від сліз. Він плакав гірко, але беззвучно – так, як плачуть діти, які навчилися стримувати біль, аби не дратувати дорослих.

Андре впізнав цю дитину одразу.

Не за обличчям – за тим, як беззахисно були притиснуті до грудей худі коліна; за тим, як була закушена нижня губа; за цим відчайдушним рухом рукава, що намагався стерти сльози, хоча за таку «негідну для чоловіка слабкість» його колись карали знову й знову.

– Припини, – вирвалося в Андре тихо й болісно.

Хлопчик здригнувся від несподіванки й повільно підняв голову. Темно-карі очі. Його власні очі.

– Ти хто?

Андре не знайшов, що відповісти. Пам’ять штовхнула його назад, у тій холодні дні після смерті мами. Батько волів не бачити маленького сина, а хлопчик думав, що це його герцог винить у смерті дружини. А потім у домі з’явилася Сесилія – бездоганна, холодна, як крижане склепіння у січневу бурю. Вона не била його і не кричала; вона просто зробила його абсолютно невидимим. Зауваження лунали лише тоді, коли порушувався етикет чи з’являлася пляма на бездоганно вигладженому одязі. Тоді він ставав видимим на кілька секунд – аби почути чергове «герцогський син так не поводиться», і знову зникати у власній самотності.

А батько бачив у ньому лише функцію. «Ти старший. Ти мусиш бути бездоганним. Сейвонські не знають втоми».

– Мені страшно, – прошепотів хлопчик на підлозі, дивлячись на нього повними розпачу очима.

Андре різко опустився перед ним навпочіпки, забувши про все на світі. Йому шалено захотілося зробити те, чого ніхто не зробив тоді – простягнути руки й міцно притиснути це перелякане маля до грудей. Сказати, що він не зобов’язаний бути ідеальним магом, щоб заслуговувати на любов; що плакати не соромно.

Але його пальці пройшли крізь порожнечу – крізь примарне, тендітне плече. Туман навколо тривожно завихрився. – Не йди! – розпачливо крикнув хлопчик, і світ навколо тріснув, розсипаючись на друзки.

– Ще раз.

Холодний, позбавлений будь-яких емоцій голос батька вдарив по вухах.

Андре отямився в іншій реальності – у просторій тренувальній залі родового маєтку. Посеред накресленого на підлозі магічного кола стояла витягнута постать п’ятнадцятирічного підлітка. Зовні – крижана маска спокою й зарозумілості. Усередині – випалена відчайдушним бажанням довести своє право на існування втома.

– Концентрація, – кинув герцог, навіть не дивлячись на сина так, як дивляться на молодших дітей.

Пальці юного Андре затремтіли від напруження. Повітря навколо нього пішло силовими тріщинами.

 – Ще раз, – повторив батько.

На дев’ятій спробі з носа хлопця бризнула кров, але він і не подумав зупинитися. Зведена під тиском воля розірвала простір – і перед ним з’явилася темна вертикальна смуга. Перший у його житті справжній, індивідуальний просторовий портал. У п’ятнадцять років! Те, що вважалося вершиною майстерності найсильнішим магів королівства!

На мить на обличчі підлітка проступила щаслива, щира дитяча усмішка. Він обернувся до батька, чекаючи хоча б єдиного теплого слова. «Побач мене... Хоч раз просто пишайся мною».

Герцог байдуже окинув поглядом розрив простору: – Непогано. Завтра продовжиш.

І він просто розвернувся й вийшов. Портал схлопнувся з сухим тріском. Підліток залишився стояти в порожній залі, відчуваючи в середині більшу пустоту, ніж від будь-якої поразки.