Бонусна глава. Те, чого не можна контролювати

Ніколас

Темрява не налякала Ніколаса. Вона лише роздратувала.

Принаймні саме це він звично повторив собі, коли згасло останнє синювате світло на стінах і зникли голоси людей навколо.

– Не розходимося!

Власний наказ ще луною прокотився залою, коли Ніколас зрозумів, що вже запізнився. Нікого поруч не було. Він простягнув руку в той бік, де секунду тому відчував лікоть Андре, але пальці зустріли тільки холодний, вологий туман.

– Андре?

Тиша.

– Діана?

Нічого. Навколо панувала занадто щільна, липка й абсолютна порожнеча.

Ніколас повільно опустив руку. Панікувати він не збирався: будь-яка пастка мала свій магічний принцип дії, будь-яке закляття – основу, а будь-який ворог – слабке місце. Треба лише знайти його раніше, ніж ворог знайде твоє.

Він створив над долонею невелику кулю світла. Вона спалахнула яскравим спалахом – і відразу згасла, ніби її проковтнула суцільна пітьма. Ніколас насупився, зосередив магічний резерв і спробував знову, але вогник не прожив і кількох секунд.

А потім туман розітнув чіткий, сухий дзенькіт металу. За ним – ще один. Клинки зіштовхувалися десь зовсім поруч, супроводжувані важкими, прорахованими кроками.

Повільно й безшумно потягнувшись до меча на поясі, Ніколас вихопив лезо: – Хто тут?

Туман заколихався, і з білої пелени повільно виник високий, широкоплечий силует із темним волоссям, що відливало глибоким фіолетом.

– Андре? – здивувався Ніколас.

Сейвонський мовчки вийшов із пітьми. Його погляд був скляним, позбавленим будь-яких людських емоцій, а в правій руці він стискав оголений меч.

– Нарешті, – видихнув Ніколас, трохи розслабивши плечі. – Де решта?

Андре не відповів. Він лише коротко замахнувся й без попередження завдав смертельного удару.

Ніколас зреагував на рівні інстинктів, виставивши меч за долю секунди до того, як лезо розтяло б йому горло. Сталь зіткнулася зі сталлю з такою дикою силою, що рука заніміла аж до самого плеча, а від звуку заклало вуха.

– Ти здурів?! – вигукнув принц, відштовхуючи його.

Але Андре атакував знову – другий, третій, четвертий удар. Ніколас відступав, парирував, різко йшов убік, ледь ухиляючись від леза, що з хрустом розрізало повітря. Це не було схоже на безтілесну ілюзію: він чітко відчував нудотний запах розпеченого металу, вагу власного меча, гострий біль у м’язах і важке дихання супротивника.

Коли клинок Сейвонського гостро ковзнув по його передпліччю, рукав сукна розійшовся, і на шкірі миттєво виступила гаряча, справжня кров.

– Прокинься, Андре! – крикнув Ніколас, намагаючись збити його темп магічною хвилею.

І раптом за своєю спиною він почув чужий, але до жаху знайомий крижаний голос: – Він не прокинеться.

Ніколас різко обернувся, ледве встигнувши заблокувати новий випад Сейвонського. З густого туману прямо на нього йшов король Адріан Северіан. На ньому не було бойових обладунків – лише темний оксамитовий камзол із родовим гербом, але в його руках мерехтів довгий королівський меч.

– Батьку? – здивування вперше за весь вечір пробилося крізь стіну його самовладання.

Адріан глянув на нього без жодної краплі тепла – з чистою, випалюючою огидою: – Не смій називати мене так.

З кожною секундою простір навколо наповнювався людьми. З туману, ніби з домовини, виходили герцог Сейвонський, Даріан, Люк, Діана, Маркус, королівські гвардійці – усі ті, кого він роками тримав біля себе як пішаків, союзників чи підданих.

– Опустіть зброю! – наказав Ніколас, намагаючись вкласти в голос усю свою королівську владу. – Це наказ вашого кронпринца!

Герцог Сейвонський огидно й повільно усміхнувся: – Якого ще принца?

Король Адріан мовчки дістав із кишені й кинув під ноги Ніколасу пожовклий, зіпсований часом папір. Принц опустив погляд і впізнав ті самі старі листи, що приховували таємницю його походження, які він колись потайки спалював.

– Звідки це в тебе?.. – голос Ніколаса вперше затремтів.

– Ти не мій син, – карбував кожне слово Адріан. – Ти байстрюк без роду й племені.

Навколо зчинився гуркіт огидного, знущального шепоту: «Самозванець! Байстрюк! Він не Северіан! Знищити його! Позбавте імені! Він ніхто!»

Почався запеклий, кривавий бій, у якому час утратив будь-який сенс. Ніколас бився, як розлючений звір. Він пробивав мечем груди гвардійців, спалював магією Даріана, зрізав клинком знайомі обличчя... Але найстрашнішим було те, що кожен «убитий» ворог за кілька секунд знову виринав із білого туману без жодної подряпини.

Коли він знову зчепився в поєдинку з Андре, їхні клинки вибивали сніп іскор.

– Ти завжди цього хотів?! – лютував Ніколас, вкладаючи в кожен удар усю свою накопичену жовч. – Мого місця?! Моєї корони?! Ти ж у нас ідеальний спадкоємець, якому все діставалося просто за факт народження! А мені за кожен крок, за кожне право дихати доводилося боротися й гризти зубами!