ПРОЛОГ

Пролог

Андре

Сходи старої вежі звивалися вгору кам’яною спіраллю. Андре піднімався ними з дивним, важким відчуттям у грудях – передчуттям, яке ніяк не вкладалося в звичайні рамки.

Годину тому Люк наздогнав його в галасливому коридорі й сунув у долоню складений папірець. – Це тобі, – буркнув той, озираючись. – Міра зустріла мене біля бальної зали й попросила передати.

Андре тоді мимоволі глянув убік центральних дверей. Він точно знав, що Мірабель там, серед студентів. Бачив її кілька хвилин тому. Чому ж вона передає записки через треті руки?

Розгорнувши папірець, він упізнав її тонкий, легкий почерк:

«Чекатиму тебе на вежі за годину. Твоя Мірабель.»

«Твоя». Це слово обпекло пальці. Сховавши папірець у внутрішню кишеню академічного піджака, прямо біля серця, Андре повернувся до зали. Він не збирався змушувати її чекати.

Але саме тоді його перехопила Діана.

– Один танець, Андре. Ти ж не відмовиш мені на очах у всієї академії та гостей з інших королівств?

Відмовити доньці маркіза в повному залі означало спровокувати скандал. Один танець. Не більше. Проте щойно стихли останні акорди, Діана випросила ще один танець, а потім міцно вхопила його за лікоть.

– Мені потрібна твоя допомога. З дверима в моїй кімнаті. Здається, захисний контур збився.

– Виклич чергового магістра, – відрізав Андре, намагаючись м’яко вивільнити руку.

– Не допоможе, – її голос забринів тривогою, майже переконливою. – Це заклинання ставив ти. Воно б’є мене магічною іскрою щоразу, як я наближаюся. Я вже двічі обпеклася!

Вона простягнула долоню, демонструючи червону пляму на ніжній шкірі. Андре заперечно хитнув головою, зиркнув на годинник – до зустрічі лишалося майже сорок хвилин. Він встигне. Відновлення контуру – справа п’яти хвилин.

Але п’ять хвилин перетворилися на пастку.

У її кімнаті Андре швидко знайшов зміщену лінію магічного візерунка, виправив її коротким пасом сили й випростався: – Готово. Я йду.

Діана перекрила йому шлях, опинившись між ним і дверима: – Зачекай.

– Що ще, Діано? – у його голосі спалахнуло роздратування.

– Ти справді збираєшся й надалі робити вигляд, ніби між нами нічого немає?

Андре важко видихнув, намагаючись утримати залишки самоконтролю: – Я нічого не вдаю. І вже тисячу разів казав тобі правду.

– Наші батьки майже домовилися! – вона зробила крок уперед. На ній була зваблива сукня, що підкреслювала кожен вигин, темне волосся хвилями спадало на плечі, а в очах палала впевненість хижака. – Подивися на нас! Ми ідеально підходимо одне одному. Спадкоємець герцога і донька маркіза. Цей шлюб закріпить позиції обох родин. Чому ти опираєшся?

Андре бачив її красу. І відчував лише глуху, крижану пустку.

– Діано, – тихіше, але карбуючи кожне слово, мовив він. – Ти вродлива. Розумна. Але я тебе не кохаю.

Вона ніби не почула. Наче для неї існували лише власні бажання. Зробивши різкий рух, Діана потягнулася до його губ. Андре швидко відвернувся, перехопивши її за плечі й жорстко зафіксувавши: – Припини!

– Чому ти відштовхуєш мене?! Дай нам шанс! – Діана буквально повисла на ньому, обхопивши шию: – А якщо я зроблю так, що ти захочеш?

Гнів гарячою хвилею вдарив у скроні. Обережно, але впевнено Андре розчепив її пальці й відсторонив дівчину.

– Не малюй ілюзій, Діано. Нічого не буде. І не смій більше цього робити.

У цей момент з боку коридору розлігся важкий, глухий бій академічного годинника.

Час.

Він запізнювався.

Не витрачаючи більше жодної секунди на пояснення, Андре вискочив із кімнати й кинувся до вежі.

Сходами він майже біг. Серце калатало десь у горлі. Ще один поворот – і ось вони, масивні дубові двері на верхній майданчик.

Андре вже простягнув руку, щоб розчинити двері, як крізь щілину донеслася чужа розмова.

Ніколас.

Андре завмер, притиснувшись до кам’яного одвірка. Крізь вузький отвір було видно частину майданчика. Срібне місячне світло, що лилося крізь аркові вікна, заливало світле волосся Мірабель. Вона стояла спиною до дверей.

– Ти повинна розуміти, Мірабель, – м’яко, переконливо говорив Ніколас, роблячи крок до неї. – Я не пропоную тобі просто бути поряд. Я пропоную майбутнє, де тобі не доведеться ховатися. Владу. Становище. Захист. Зі мною ти отримаєш усе. Одного дня ти одягнеш корону.

Андре стиснув кулаки. Першим поривом було вийти й штовхнути Ніколаса до стіни. Але наступна фраза прикувала його до місця, ніби закляття заціпеніння.

– Ти ж чудово знаєш, що Андре ніколи на тобі не одружиться, – карбував Ніколас. – Герцог не дозволить зруйнувати союз із родом маркіза. Король не благословить цей хаос. А ти… ти справді готова все життя чекати його в тіні? Бути таємною пристрастю, яку соромно показати світу?

Міра мовчала. Вона не відвернулася. Не перебила. Вона слухала.