Глава 31. Солодкий смак перемоги та гіркота зради

Наступного вечора Академія магічних наук Лоріана змінилася до невпізнання. Ще вдень центральний зал лякав суворою урочистістю – високі аркові вікна, темно-зелені прапори академії між колонами та масивний герб над сценою. Але до вечора професори й старші адепти перетворили його на справжній палац.

У повітрі повільно кружляли сотні золотих світлячків, формуючи химерні сузір’я, які то розсипалися іскристим дощем, то збиралися знову. Вздовж стін на кришталевих тацях мерехтіли напої, а столи вгиналися від десертів, гарячої випічки та магічних ласощів.

Та найбільше вражала стеля: кам’яне склепіння зникло, поступаючись місцем ілюзорному нічному небу. Глибока, темно-синя безодня затягувала погляд; поодинокі зорі падали й залишали за собою сріблясті сліди.

– Гарно, правда? – пролунав поруч голос Веї.

Я здригнулася, ледь не випустивши келих. – Ти колись навчишся ходити як нормальна людина, а не підкрадатися зі спини?

– Ні, – легко відмахнулася вона. – Це моя таємна здібність, а безпечність шкідлива для магів.

Вея мала чудовий вигляд у темно-синій сукні з точеною срібною вишивкою. Волосся, частково підхоплене шпилькою, м’яко спадало на плечі. Незважаючи на свято, її погляд залишався уважним і спостережливим.

– До речі, – прошепотіла вона, трохи схилившись до мене. – Люка бачила?

– Ні. А що з ним?

– Вже хвилин двадцять переконує трьох дівчат з першого курсу, що якби не його «стратегічний геній», ви б не перемогли.

– Він справді багато зробив для перемоги, – я пирхнула, – але загалом було чимало командної роботи.

Ми одночасно повернули голови. Люк дійсно стояв біля колони, жестикулюючи келихом із виглядом невизнаного героя.

Недалеко від Люка стояв Філіп. Після недавніх подій він виглядав напрочуд відновленим – цілителі зробили майже неможливе, і від його рани не лишилося й сліду.

Поруч із нами з’явилася Марія. Світла сукня, шпилька у формі молодика у темному волоссі та стримана, доросла виваженість у кожному русі.

– Завтра магістр Ландовський збирається робити повний аналіз змагань, – зазначила вона, беручи з таці невелике тістечко.

– Знову до навчання – із жалем промовила я. – Невже переможцям не дадуть бодай доби на відпочинок?

– Мірабель, не в нашій магічній академії, – сухо усміхнулася Марія. – Тут спокій вважають першою ознакою деградації.

Я побачила Вітольда, що стояв біля високого вікна й розмовляв із двома меридіанцями. Побачивши мене, відразу усміхнувся та перепросив у співрозмовників, щоб підійти.

– Мірабель! Я вже почав думати, що ти вирішила непомітно втекти, перш ніж я знову встигну нагадати тобі про нашу пропозицію.

– Тихіше, Вітольде, а то хтось почує і подумає, що ти зробив мені пропозицію руки і серця. – пожартувала я. – До речі, хочу познайомити тебе з моїми подругами Веєю та Марією.

Марія посміхнулась і зобразила легкий поклон. Вея, яка до цієї миті стояла поруч зі мною, помітно випросталася. Вона вже давно навчилася триматися серед аристократів упевнено, але я знала її достатньо добре, щоб помітити легке хвилювання, коли Вітольд повернувся до неї.

– Вітольд Равен, – представився він, схиливши голову. – Адепт Магічної академії Меридіана. А ще людина, яка намагається переконати Мірабель, що наша академія варта її уваги.

– А вона справді варта уваги? – запитала Вея, перш ніж устигла стриматися.

У її голосі прозвучала легка насмішка, і Вітольд засміявся.

– Впевнений у цьому. Хоча тепер у мене з’явився ще один аргумент.

– Справді? І який же?

– Якщо Мірабель погодиться приїхати до Меридіана, буде чудово, якщо вона матиме там знайоме обличчя. А якщо поїде хтось із її подруг, наприклад ви, чарівна Веє, – він затримав погляд і продовжив, – то, можливо, мені вдасться переконати вас обох, що наша академія не така вже й погана.

Вея здивовано кліпнула.

– Ви запрошуєте мене навчатися у Меридіані?

– Чому б і ні? Звісно, остаточне рішення залежатиме від ваших магістрів і керівництва академії, але я можу поговорити з нашими наставниками. Думаю, вони не заперечуватимуть проти ще однієї здібної студентки, особливо якщо вона готова до навчання й нових випробувань.

– Ви навіть не знаєте, чи справді я здібна, – зауважила Вея, і цього разу її усмішка була вже цілком щирою.

– Тоді доведеться познайомитися ближче, щоб з’ясувати.

Вітольд сказав це легко, без нав’язливості, наче просто запропонував продовжити цікаву розмову. Проте Вея на мить опустила очі, і я помітила, як ледь порожевіли її щоки.

Це було настільки несподівано й водночас приємно, що я ледве втрималася від усмішки.

Після всього розчарування, пов’язаного з Ніком, Вея довго намагалася переконати себе, що більше не дозволить нікому наблизитися до неї. Вона все ще могла сміятися з друзями, сперечатися на заняттях і вдавати, ніби давня образа більше не болить, але я знала, скільки зусиль їй коштувало зберігати цю видимість. Тому зараз, коли я побачила, як вона дивиться на Вітольда, мені захотілося бодай подумки подякувати долі за цю маленьку зустріч.