Глава 30. Останнє випробування

Будівля стояла посеред широкої кам’янистої улоговини, оточена сніговим покровом. Спочатку я подумала, що перед нами невеликий замок, але, наблизившись, зрозуміла: споруда була дивною сумішшю палацу, фортеці й стародавнього храму. Високі темні стіни здіймалися нерівними уступами, між ними виростали вузькі башти без прапорів, високі шпилі тягнулися до неба, а над центральним входом нависав кам’яний балкон – порожній і чорний, наче його ніколи не торкалося сонячне світло.

Жодного вікна на першому поверсі. Жодного ліхтаря. Жодного сліду того, що тут колись жили люди.

– Не схоже на місце, де хтось добровільно залишив би ключі під килимком, – пробурмотів Колін, роздивляючись похмурий фасад. – Якщо тут узагалі є килимок, я відразу йду звідси.

Поруч зупинилися меридіанці. Ще кілька десятків метрів – і дві наших команди одночасно дісталися широких кам’яних сходів.

Хоча Ніколас і капітан Меридіана коротко обговорили ситуацію, і обидва загони рушили разом, але ніхто не довіряв іншій стороні настільки, щоб розслабитися. Проте, всі чудово розуміли: після кількох пасток і боїв на попередніх етапах витрачати сили на нове суперництво було безглуздо.

Двері були величезними. Дерев’яними, оббитими темним металом, із дивним круглим символом посередині.

Люк підняв руку: – Не торкайтеся.

Ми зупинилися.

– Чому? – запитав хтось із меридіанців. – Тому що це якийсь магічний механізм.

– І що він робить?

Люк придивився до символу й знизав плечима: – Не знаю.

Колін знову зітхнув: – Чудово. Тоді все за планом.

Ніколас підійшов ближче: – Відкриваймо.

Люк не встиг заперечити. Двері самі розчинилися – без скрипу й без гуркоту, наче чекали саме на нас.

За ними простягався широкий вестибюль. Спочатку я подумала, що всередині не так темно, як здавалося ззовні. У високих стінах мерехтіли слабкі смуги синюватого світла, під стелею плавали крихітні золоті частинки, а підлога була викладена гладким чорним каменем, що відбивав наші силуети.

Ми зайшли всередину. Першими – меридіанці. За ними – Ніколас, Андре, Люк, Діана, Даріан, Колін і я.

Щойно останній учасник переступив поріг, двері за нами зачинилися. Цього разу – безшумно.

Я озирнулася: – Це було…

– Очікувано, – відрізав Ніколас.

І саме тоді світло згасло. Не поступово. Не так, як гасне полум’я. Просто в одну мить його не стало. Темрява впала на залу настільки щільно, що я перестала бачити власні руки.

– Не розходимося! – одразу наказав Ніколас.

Я почула кроки. Хтось підійшов ближче.

– Я тут, – сказала Діана.

– Я теж.

– Люк?

– Тут.

– Андре?

Тиша. Я повернула голову: – Андре?

Ніхто не відповів.

– Ніколас?

Знову тиша.

Я зробила крок: – Колін?

Нічого. Тільки моє власне прискорене дихання.

Я простягнула руку вперед. Пальці торкнулися холодного повітря. Ані стіни, ані когось поруч.

– Хто-небудь?..

Мій голос прозвучав дивно глухо, наче його проковтнула товща води. Я озирнулася: там, де ще секунду тому стояли люди, тепер стелилася завіса з густого туману. Він повільно підіймався від підлоги, обвивав ноги, коліна, талію.

«Не панікувати», – сказала я сама собі.

Туман відповів тишею.

Я рушила вперед. Один крок. Другий. Третій. Зала не закінчувалася.

Повернулась назад. Там, де мали бути двері, тепер була гладка кам’яна стіна. Долоня торкнулася поверхні – холодний камінь. Справжній... Мабуть.

Я заплющила очі й зосередилася. Магія. У повітрі вирувала магія – сильна, стародавня, але дивна. Вона не відчувалася як звичайне закляття. Це не була просто ілюзія, створена навколо.

– Це все ілюзія, – прошепотіла я.

Пальці мимоволі ковзнули до шиї й стиснули кулон у формі сонця. Метал був теплим, майже живим. Від нього догори, до самого серця, розлилася хвиля спокійної, упевненої сили, нагадуючи: я не одна, моя магія завжди зі мною.

Туман переді мною здригнувся й почав розходитися. З’явилося світло – тепле, золоте, боляче знайоме.

Переді мною розкинулися розкішні зали королівського палацу. Я пам’ятала це місце. Вхід до моїх палат. Тоді я була у статусі фаворитки, а фактично – безправної рабині Ніколаса. Мій колишній дім і моя в’язниця.

З вікон галереї виднівся сад, що потопав у сонячному світлі. На мармурових сходах цвіли білі троянди, а у відкриті вікна вривався теплий вітер, ворушачи легкі фіранки. Я знала це місце надто добре.

Я зробила крок уперед. На сходах стояв Ніколас. Не знаю – теперішній чи той, з мого минулого життя. Молодший, ніж перед моєю смертю, але без холодної жорстокості в очах і без тієї владної усмішки, яку я навчилася впізнавати здалеку і боялася.

Він виглядав саме так, як у ті часи, коли я ще вірила, що люблю його. І вірила, що він любить мене.

– Мірабелла… – промовив він.

Саме так він називав мене, викривлюючи ім’я, бо вважав, що «Мірабель» звучить надто просто.

Я застигла. Він спустився на одну сходинку: – Я знав, що ти повернешся.

Я мовчала.

– Ти так довго втікала від мене, – його голос був спокійним, майже ніжним. – Але тепер усе інакше.

Він простягнув руку. Я подивилася на неї. Колись ця рука була для мене обіцянкою. Захистом. Владою. Майбутнім.

Я зробила крок назад, міцніше стиснувши кулон-сонце. Тепло металу під пальцями повернуло мене до реальності.

– Подивися на мене, – сказав він. – Ти ж пам’ятаєш, як усе мало бути?

Звичайно, я пам’ятала. Палац. Корона на його голові. Моя відмова вийти за нього заміж. Його нав’язливе бажання мати дитину й моя неспроможність завагітніти. Тільки боги знають, скільки еліксирів у мене вливали і як я корчилася ночами, виючи від болю в подушку. Цілителі, відьми, травниці – відповідь у всіх була одна: здорова. Але вагітність не наставала. І я була цьому рада, бо в глибині душі вже розуміла: поруч зі мною монстр.