Глава 29. Несподівані союзники

Нічне повітря над руїнами стародавнього замку здавалося кришталево-чистим, але дихало глибокою, передзимовою вогкістю. Втім, виснаження після темних лабіринтів взяло своє: сили залишилися хіба що на те, аби знайти відносно вцілілий напівзруйнований зал у східному крилі фортеці. Камінне склепіння тут частково збереглося, захищаючи нас від поривів пронизливого вітру, а масивні колони, вкриті сухим плющем, створювали відчуття умовної безпеки.

Поки Люк та Даріан розкладали по периметру зали захисні сигнальні маяки, Колін із Андре мовчки зникли в сутінках – вони рушили на обов’язкову розвідку довколишніх територій. Повернулися вони за пів години. Слідів інших команд біля руїн не виявили, але розвідники принесли іншу, значно приємнішу новину: під північною стіною замку вони знайшли спуск до підземелля, де з глибоких тріщин каменю вибивалися природні гарячі джерела.

Новина про теплу воду подіяла на нас мов магія. Запах болотного бруду, кіптяви некротичного вогню та пилу столітньої давності, здавалося, вже навічно в’ївся у шкіру.

Підземна ніша з джерелами виявилася справжнім порятунком. У темряві підземелля підігріта надрами землі вода була вкрита паровою вуаллю, що повільно піднімалася вгору. Чоловіки без зайвих розмов зайняли більший природний басейн, що ховався за каменистою грядою. Діана, залишившись у самій лише сорочці та коротких тканинних шортах, без вагань занурилася в меншу чашу за кілька метрів від хлопців.

Я вирішила, що зараз точно не час для зайвої сором’язливості.

Опустившись у прогріту воду, я ледь не застогнала від насолоди. Оксамитове тепло ніжило мої занімілі, виснажені м’язи, змиваючи не лише фізичний бруд, а й важкий трепет пережитих боїв. На кілька хвилин я заплющила очі, відчуваючи, як свідомість повільно поринає в дрімоту під тихий плескіт води та далекий шепіт підземних струменів.

Поступово грот спорожнів. Чоловіки, освіжившись, першими піднялися до залу. Слідом за Андре рушила й Діана, швидко переодягнувшись у чистий сухий одяг.

Я залишилася абсолютно одна – і це була найжаданіша розкіш за останню добу. Натягнувши чисту сорочку з щільного льону, яка діставала мені до середини стегон, я забралася на плаский, прогрітий парою валун біля самого джерела. Пальці повільно прочісували вологе, платиново-біле волосся, розплутуючи важкі пасма. Природне тепло швидко наповнювало простір, тож волосся мало висохнути значно швидше, ніж у холодному замковому залі.

– Кха-кха…

Легке, стримане покашлювання змусило мене здригнутися.

Із густої тіні біля виходу з підземелля виступив Даріан. Я мимовільно зніяковіла, відчуваючи, як щоки палахкотять гарячим рум’янцем, і гарячково прикрила груди й плечі водоспадом розпущеного волосся.

Даріан не зробив більше жодного кроку вперед. Замість цього він м’яко змахнув долонею – короткий, точний жест, і простір навколо нас обгорнула ледь помітна прозора плівка магічного звуконепроникного щита.

– Вибач, Мірабель. Я не мав наміру тебе злякати чи збентежити, – його голос у тиші гроту звучав спокійно, глибоко й позбавлено будь-якої агресії чи награності. – Але це чи не єдина можливість поговорити без зайвих вух і без пильного ока нашого кронпринца.

Я трохи розслабила плечі, хоча волосся з рук не випустила.

– Про що ти хочеш поговорити, Даріане?

Він перевів погляд убік, вдивляючись у пару над водою, ніби приймаючи важке рішення, а потім знову поглянув на мене – прямо й серйозно.

– Ти здогадалася, хто я, правда?

– Здогадалася, – тихо відповіла я, згадавши його магічну ауру, холодну витримку та ці виразні зелені очі. – Твій батько… його величність Андіан Северіан І.

– Саме так, – Даріан трохи нахилив голову. – І я знаю те, про що не здогадується майже ніхто. Я знаю, що саме ти врятувала моєму батькові життя, коли королівські лікарі лише розводили руками. Врятувала ціною власного резерву і серйозно ризикувала. Мій батько винен тобі життя, Мірабель. І мій рід цього ніколи не забуде. Я ніколи цього не забуду.

Я мовчала, вражена його щирістю. У його словах не було підлабузництва чи хитрості – лише чесність і повага. Тому я вирішила бути максимально відвертою у відповідь:

– Магічна клятва, яку дав його величність, – це мій захист і моє право на вільне життя.

– Я не приховуватиму, – продовжив він, і в його темних очах промайнула м’яка, тепла посмішка, – ти дивовижна дівчина. Володієш силою, яка зачаровує, і стійкістю, що викликає щире захоплення. Складно не відчувати до тебе симпатії, Міро. Якби все склалося інакше… можливо, я б ризикнув боротися за твою увагу.

Я затамувала подих, але Даріан підняв руку, заспокоюючи моє можливе бентеження:

– Але я не сліпий. Бачу, як ти дивишся на Андре. І бачу, як він дивиться на тебе – так, ніби решта світу для нього просто перестає існувати. Твоє серце зайняте, і я поважаю твій вибір. Тому пропоную тобі дещо інше: чисту, беззастережну дружбу та мою підтримку.

Він ступив на півкроку ближче, і його обличчя набуло суворого виразу:

– Ніколас вважає, що титул кронпринца дає йому право володіти усім, чим він забажає. Його тиск на тебе переходить усі межі. Якщо він спробує переступити межу знову – ти можеш розраховувати на мене. Я стану на твій бік без вагань.