Глава 28. Те, що не сховане у темряві

Сухий грот, який знайшли Андре та Колін, виявився не просто чашоподібною вибоїною в скелі, а справжнім дивом прадавньої омерійської архітектури.

Він ховався за заплутаною мережею тунелів, глибоко в надрах пагорба. Високе, вигнуте склепіння гроту густо вкривали кришталеві сталактити. Вони м’яко, флуоресцентно сяяли молочно-блакитним світлом, розсіюючи непроглядну підземну темряву й заливаючи простір примарним сяйвом. Повітря тут було сухим і несподівано теплим – воно пахло прадавнім каменем і висушеним гірським чебрецем.

У глибині гроту ховалася невелика напівкругла ніша. З її гладенького стельового каменю в природну заглибину затишно й ритмічно капала кришталево чиста вода – кап, кап, кап – розмірено й заспокійливо впливаючи на виснажені за важкий день нерви.

Розклавши плащі безпосередньо на прогрітому камені та розставивши по периметру захисні сигнальні кристали, команда швидко поринула в сон. Усі були виснажені до межі.

Я прокинулася першою. Сріблясте сяйво сталактитів продовжувало рівно пульсувати, тому визначити, скільки саме часу минуло, було майже неможливо. Тіло все ще нило від важкої утоми, але пекуча спрага змусила підвестися. Намагаючись не зачепити сплячих Ніколаса й Даріана, я тихими, невагомими кроками рушила до ніші з водою.

Проте біля природної чаші я виявилася не одна.

Андре сидів на каменистому виступі, спираючись спиною на холодну, вкриту тріщинами стіну. Його меч лежав на колінах, оголений наполовину, а темне волосся трохи розкуйовдилося після короткого сну. Почувши мої кроки, він не здригнувся й не схопився за зброю – лише повільно розплющив очі. У їхньому темному оксамиті спалахнуло м’яке, виключно для мене призначене тепло.

– Не спиться, Міро? – тихо мовив він. Його голос у оксамитовій тиші гроту звучав низько й проникливо.

– Спрага замучила, – прошепотіла я у відповідь, присідаючи поруч із природною чашею та зачерпуючи долонями холодну, солодкувату на смак воду.

Андре спостерігав за мною, майже не кліпаючи. Коли я витерла вологі губи тильною стороною долоні, він м’яко, але впевнено перехопив мою руку за зап’ястя й легким рухом потягнув глибше в тінь ніші. Його пальці були дивовижно теплими. Я не стала чинити опір – виснаження, страх пережитого дня й довго стримувані почуття нарешті взяли своє.

– Ти ризикувала собою біля водоспаду, – прошепотів він, притискаючи мене до своїх міцних грудей. Через тонку тканину куртки я відчувала прискорений, ритмічний стукіт його серця. – Ти не повинна йти попереду, Мірабель. Пастка може чекати де завгодно.

– Мені здалося, що я розгадала підказку... Часу на пояснення просто не залишалося, – почала я, але Андре не дав мені договорити.

Його гаряча долоня лягла мені на потилицю, пальці м’яко заплуталися у волоссі, і він нахилився. Поцілунок був нетерплячим, глибоким і водночас неймовірно ніжним. У ньому вмить розчинився увесь жах минулого дня, нудотний запах болотного бруду, тріск бойових заклинань і крижаний холод темних тунелів. Залишилося лише солодке сяйво сталактитів, м’який дотик його губ і відчуття цілковитої, абсолютної безпеки в його обіймах.

Я заплющила очі, відповідаючи на цей поцілунок, і на кілька коротких митей світ навколо нас просто перестав існувати.

Коли Андре неохоче відпустив мене, моє дихання було плутаним і збитим, а щоки палали від припливу крові. Він торкнувся моєї щоки великим пальцем, стираючи краплю води, і тихо промовив:

– Іди першою. Я зачекаю тут хвилину, щоб ніхто не ставив зайвих запитань.

Я мовчки кивнула й, ледве тамуючи трепет у грудях, повернулася до основної зали гроту.

Проте спокій тривав лише одну секунду. Варто було мені вийти з ніші, як прямо переді мною постала висока постать Ніколаса. Він стояв, міцно склавши руки на грудях. Його обличчя в блакитному сяйві кристалів виглядало так, ніби його висікли з монолітного шматка криги.

– І де ми блукаємо в такий час? – сухо, з виразною отрутою в голосі запитав він, ступивши крок мені назустріч. – Та ще й з такими припухлими губами?

– Я пила воду, Ніколасе, – відповіла я, намагаючись зберегти зовнішній спокій і обійти його. – Це не заборонено правилами.

– Пила воду? Чи шукала приводу залишитися наодинці з Андре? – він різко перехопив мій лікоть, і в його темних очах спалахнув злий, пронизливий вогник. – Ти забуваєшся, Мірабель! Ми на випробуванні, а не на прогулянці в парку. Чи ти вважаєш, якщо ти цілителька, то тобі дозволено все?

– Пусти негайно! – відрізала я, з силою висмикуючи руку. – Ти не маєш жодного права вказувати мені, з ким розмовляти і що робити! Слідкуй за власною поведінкою. Все-таки ти кронпринц, і всі мають на тебе рівнятися! І ще одне – ми з тобою ніхто. Я ніколи тобі нічого не обіцяла і не давала жодного приводу думати інакше!

– А я сказав тобі – ти будеш моєю! – засичав Ніколас, нахиляючись ближче. – Невже стати обраницею майбутнього короля для тебе недостатньо? Які ж тоді твої амбіції?!

Ми старалися говорити пошепки, але від нашої емоційної суперечки вже почали прокидатися інші члени загону. Філіп різко розплющив очі й одразу оцінив напружену обстановку, а Люк незадоволено забурчав, повертаючись на інший бік.

У цей момент із тіні ніші безшумно вийшов Андре. Його погляд, спрямований на Ніколаса, був важчим за кам’яні брили над нашими головами.

– Якщо у тебе є претензії, висловлюй їх мені, – процідив Андре, стаючи точно між нами. – А її торкатися не смій.

– Годі! – гучний, сталевий голос Даріана розітнув напругу в гроті, мов клинок. – Зберіться. У нас немає часу на дитячі чвари. Через десять хвилин рушаємо далі.

Всі мовчки потягнулися до своїх наплічників. Потрібно було швидко перекусити припасами і поповнити запаси питної води перед невідомістю.

Лабіринт другого рівня підземелля виявився значно похмурішим і небезпечнішим за попередній.

Ми спускалися все нижче слизькими кам’яними сходами, поки вогкість не стала майже відчутною на смак. Стіни тут більше не сяяли – їх вкривав темний, липкий наліт магічної кіптяви, а під ногами час від часу з моторошним тріском ламалися старі кістки та іржаві уламки древньої зброї.