Глава 27. Не там, де стоїть вершина, а там, де вона тримає своє коріння

Уже за годину ми вирвалися з в’язких, задушливих обіймів болота й вийшли до останньої смуги рідколісся. Тіні від стовбурів ставали довгими й сизими. До заходу сонця залишалося буквально кілька годин – після цього день, перенасичений вибухами, отруйними осами й магічними пастками, нарешті мав завершитися. Проте питання безпечної ночівлі залишалося відкритим і гострим, наче лезо ножа.

Пагорб виявився значно ближчим, ніж обіцяла проста двовимірна карта.

Він піднімався над сухою низовиною лише на кілька сотень метрів, але мав неприродно зрізану, абсолютно пласку вершину, яка здалеку нагадувала велетенський зрізаний конус. Жодного куща, жодного залишку скелі чи виступу, який міг би прикрити від чужого ока. Лише лисина з жорсткої, сивої від сухості трави та дрібної, обкатаної вітрами гальки.

– Надзвичайно гостинне місце, – тихо мовив Колін, змучено спираючись на держак меча. Його бліде обличчя вкривала кірка висохлого болотного мулу.

Ми завмерли під тінню густих крон, не наважуючись ступити на відкритий простір. Люк розгорнув потертий пергамент з картою, оновлений інформацією отриманою із сфери.

– Ми на місці, – підтвердив він, звіряючи проекцію із силуетом пагорба. – Потрібна точка знаходиться тут.

– Якщо вірити підказкам, то під вершиною? – уточнив Філіп, примружившись і візуально обстежуючи крутий схил. – Вершина порожня, але як дізнатися, де шукати вхід: нагорі чи біля підніжжя цього плато?

– У будь-якому разі підніматися на вершину зараз – чиста авантюра, – зробив розсудливий висновок Андре, склавши руки на грудях. – Ми станемо ідеальною мішенню для будь-кого із суперників, хто засідає у лісі.

– Андре правий, там навіть кущів немає, щоб сховатися, – втрутилася я, відчуваючи, як уздовж хребта пробігає липкий острах. Втома від виснажливого лікування Люка й магічного спалаху біля дерева все ще віддавала важким гудінням у скронях. – Це може бути пастка. А застосування ілюзорних чар зараз поглине занадто багато магічного резерву – ми просто не зможемо дати відсіч, якщо доведеться вступити в бій.

Ніколас повільно повернув до мене голову. Його темні, глибокі очі на мить затрималися на моєму обличчі – вивчаючи, оцінюючи мій стан і вагу моїх слів.

– Згоден із тобою, – тихим, низьким голосом мовив він і ледве помітно кивнув. – На відкритому схилі занадто добре видно кожного. Ділимося на пари, тримаємо візуальний контакт і рушаємо навколо підніжжя. Шукаємо все, що може слугувати схованкою чи входом: завалені печери, густі зарослі, неприродну кладку. Якщо нічого не знайдемо – зустрічаємося з протилежного боку.

– А ми, схоже, тут не перші, – сухо кинув Андре й вказав рукою праворуч, де прим’ята, місцями збита разом із дереном трава виразно мовила: зовсім нещодавно тут пройшов загін щонайменше з восьми осіб.

– Меридіанці, – випередив моє припущення Даріан, оглядаючи глибину слідів.

– Чому саме вони? Можливо, валорійці обігнали нас, поки ми вибиралися з болота після ялини? – поцікавилася Діана, поправляючи зсунуту сумку.

І майже тієї ж миті відповідь з’явилася сама.

За сотню метрів вище по схилу повітря здригнулося, і викривлений шар ілюзорних чар із тріском розпався. На відкритому схилі опинилася вісімка адептів у синьо-срібних суконних плащах. Вони рухалися швидко, упевнено, прямо до пласкої вершини, розгортаючи магічну карту на ходу й обравши явно ризикову тактику.

– Не виходимо, – відрізав Андре, коли Ніколас зробив інстинктивний півкрок уперед із затінку. – Якщо вони вирішили стати мішенню – не заважатимемо. Якщо вхід справді на вершині – піднімемося після них, коли вони розкриють пастки.

Повітря над пагорбом знову розітнув сухий, тріскучий гул. З лісового масиву праворуч вирвався сліпучий бойовий імпульс, випущений командою Танзіону. Червоний спалах із гуркотом врізався в каменисту землю прямо під ногами меридіанців.

На схилі миттєво зчинився хаос: спалахнули захисні щити, повітря забриніло від розрядів заклинань. Меридіанці, замість того щоб відступити, гарячково поспішили пробитися до вершини по крутому каменистому схилу. А з чагарників ліворуч уже вибігала третя група – ті самі валорійці, з якими ми стикнулись на болоті, теж вирішили з боєм здолати вершину першими.

– Нехай перегризуть один одному горла, – холодний спокій Ніколаса діяв краще за будь-яку заспокійливу магію. Його погляд ковзав не по вибухах і спалахах нагорі, а вздовж підніжжя. – Нам потрібен справжній вхід.

– Там… якісь камені, – прошепотіла я, перехопивши напрямок його погляду.

Біля самого коріння двох старих в’язів, напівприховані диким плющем та сухим чагарником, покоїлися масивні кам’яні блоки. Вони виглядали непримітними, посіченими часом, мохом і дощами.

Ми ринули туди, пересуваючись низько, зібрано й беззвучно. Нагорі гриміло: один із відбитих заклинанням імпульсів зрізав верхівку сусідньої сосни, і на нас просипався град із палаючої хвої та дрібних гілок. Діана на ходу виставила легкий повітряний щит, відбиваючи дрібні рикошети.

Люк першим опустився на коліна біля напівзруйнованої аркової плити. Зірвавши шар вологого моху, він оголив потемнілий камінь.

– Тут той самий знак, – я присіла поруч, торкаючись пальцями заглиблення у формі стилізованого Всевидючого Ока. – Повністю збігається з міткою на пластині в дереві.

Під Оком проступав забитий брудом стародавній напис. Я очистила його рукавом і прочитала вголос:

«Не шукай двері. Той, хто шукає вхід – має побачити себе».

– Чергова метафора, – буркнув Філіп, тримаючи бойовий пульсар напоготові та стежачи за палаючим схилом. – Вони не могли просто написати «копати тут»?

– Це не метафора, – заперечив Колін. Він присів біля плити й злегка постукав по ній важким перснем. Звук вийшов глухим, монолітним. – «Не шукай двері» означає, що вертикального входу чи звичайної арки тут немає. Можливо, вхід горизонтальний? Або схований за ілюзією?

З пагорба лунали люті викрики й луна бойових заклять, перекриваючи звичні звуки лісу. Але серед цього гуркоту мій слух раптом зачепився за інший, ритмічний і м’який шум – ледве чутний сплеск і монотонне падіння води.