Глава 26. Серце чорного дерева

Мертва змія врізалася масивною лускатою мордою у вузьку смужку сухого берега. Поштовх був м’яким, але від нього по всьому тілу істоти пробігла хвиля, і Колін нарешті розімкнув пальці, розриваючи магічний контакт. Зелена іскра на його долоні згасла. Змія заніміла, перетворившись на нерухомий мокрий стовбур серед каламутної багнюки.

Ми один за одним переступили через неї і ступили на суху, але пружну землю.

Острів здавався закам’янілим монолітом, що виринув із самої безодні болота. Повітря тут докорінно відрізнялося: зник нудотний сморід перегнійних водоростей, поступившись місцем сухому, холодному аромату давньої хвої, моху й залежаної смоли. Проте найдивнішою була тиша. Позаду нас у тумані все ще чулися звуки болотної живності та шурхіт очерету, але тут, за пів десятка кроків від берега, звуки ніби впиралися в невидиму м’яку стіну. Ані шелесту листя, ані крику потривоженого птаха, ані сплеску води. Абсолютна і якась загрозлива тиша.

У самому центрі острова височіло дерево.

Реліктова ялина не просто росла – вона панувала над усім довколишнім простором. Стовбур завтовшки у кілька метрів розпирав чорну, наче вугілля, кору, розсічену глибокими тріщинами. Нижче гілля, важке й кудлате, звисало до самої землі, утворюючи навколо дерева щільне, темно-зелене шатро.

– Острів. Друга точка, – мовив Ніколас, напівпошепки прорізаючи цю важку тишу й обережно стискаючи руків’я меча.

– Мені не подобається ця тиша, – Колін розминав затерплі від тривалого застосування чар пальці. – Вона надто… стерильна.

– Після сутички з валорійцями краще тиша, ніж чергова злива пульсарів, – вигнув брову Даріан, пильно роздивляючись крону. – Крім того, десь тут мають бути візуалізаційні кристали спостерігачів. Сумніваюся, що суперники не нападуть на нас просто під прицілом магічного спостереження академії.

Він не встиг закінчити.

З глибини чорного хвойного шатра пролунав сухий, різкий тріск – наче хтось зламав суху гілку завтовшки з руку. За ним – другий, третій. І за секунду тиша острова розлетілася на друзки від низького, важкого гулу, від якого завібрувала земля під нашими підошвами.

З-під звивистих гілок вирвалася суцільна чорна хмара.

Це були не звичайні комахи. Гігантські оси, завдовжки з людську долоню, виплескувалися з дерева сотнями. Їхні темні, вкриті хітиновою бронею тіла виблискували хижим, маслянистим глянцем, а довгі, вигнуті жала на черевцях світились отруйним, синювато-кислотним сяйвом.

– Подвійний щит! Негайно! – рявкнув Ніколас, вихоплюючи клинок.

Магічний купол Андре розкрився над нашими головами за частку секунди до того, як перша хвиля рою обрушилася на нас. Повітря вибухнуло шквалом барабанного дробу – сотні важких хітинових тулубів і отруйних жал наосліп врізалися у прозору блакить бар’єру. За кілька секунд Ніколас накрив нас другим, зовнішнім шаром магічного захисту. Краплі кислотної отрути, які комахи виприскували прямо в повітря, осідали на силових сферах, залишаючи по собі бурі, шиплячі патьоки.

– Вони не просто дикі! Вони жорстко контролюють периметр! – закричав Андре, зціпивши зуби й утримуючи внутрішній щит, який тріщав від колосального тиску. – До тривалої облоги ми не готові, бар’єр просто просяде! Всіх знищити – нереально, їх занадто багато! Треба пробиватися до стовбура!

– Ми розчищаємо коридор! – зреагував Філіп.

Він і Діана спрацювали в ідеальному дуеті: тугий вихор Стихії Повітря з долонь Філіпа, підхоплений струменем води, утворив вузький, обертовий тунель, розриваючи та відтісняючи божевільний рій убік.

– Вперед! Не відставати! – скомандував Ніколас.

Ми рвонули під захистом повітряно-водяного тунелю прямо до велетенського дерева. Жала ос пробивали повітря за сантиметри від наших облич, згустки отрути шипіли на одязі. Ніколас фактично втягнув мене за плече під захист масивного кореневого виступу якраз у той момент, коли одна з найбільших істот пробила ослаблий край зовнішнього щита.

Синій спалах – і Люк, який біг скраю, коротко й важко викрикнув, падаючи на коліна.

– Люк! – закричала я.

Ніколас миттєвим, точним випадом спопелив істоту синьою іскрою, але шкоду вже було завдано. При основі стовбура, у товстій чорній корі, уже відкривався темний, глибокий прохід, з якого пробивалося слабке, тепле золотаве сяйво.

– Усередину! Швидше, усі! – перекриваючи гул ос, закричав Даріан, заштовхуючи нас у прохід.

Ми один за одним ввалилися в дупло. Стовбур за нашими спинами зі здриганням зійшовсь – товсті пласти кори з глухим тріском замкнулися, миттєво відтинаючи божевільний, лютий гул дикого рою.

Навколо панувала спокійна, заколисуюча напівтемрява.

Ми опинилися в просторій природній залі всередині велетенського стовбура, діаметром не менше трьох метрів. Повітря тут було солодким, просякнутим теплим ароматом живиці та старого дерева. Під ногами перепліталося грубе, гладеньке коріння, між яким прямо крізь деревину пульсували золоті магічні жили, схожі на застиглі під землею сузір’я. У самому центрі приміщення височів масивний кам’яний постамент із темного граніту.

Але мені було не до інтер’єру.

– Покладіть його сюди! – закричала я, скидаючи з плеча цілительську сумку.

Люк важко опустився на виступаючий корінь, спираючись похиленою спиною на внутрішню стіну дерева. Його обличчя швидко втрачало колір, набуваючи попелясто-сірого відтінку, а на чолі виступав великий, холодний піт.

– Це… отрута, – видавив він крізь зціплені зуби, міцно стискаючи ліве плече. – Вона пече, наче розплавлений свинець.

Я опустилася перед ним на коліна й швидко розрізала тканину куртки. Видовище було жахливим: з набряклої, посинілої шкіри стирчало масивне, зазубрене жало. У товщині воно перевершувало мій вказівний палець і пробило м’яз майже на три сантиметри. Навколо рани вже розходилися темні, фіолетові прожилки токсину.

Пальці тремтіли, але діяти треба було негайно. Я вихопила з сумки моток щільного бинта, міцно обгорнула його навколо ковзкого, вкритого отрутою кінчика жала, щоб зафіксувати хватку, і подивилася Люку в очі.