Глава 25. В пошуках загадки

Болото не просто пахло – воно дихало. Важкий, солодкувато-гнилісний сморід застояної води, перепрілого моху та плісняви в’їдався в одяг, осідав на язику гіркуватим присмаком і липнув до шкіри вогкою плівкою. Сірий, немов брудна вовна, туман ковзав над чорним плесом, розриваючись лише тоді, коли крізь нього пробивалося лускате тіло нашого «транспорту».

Зомбі-змія просувалася вперед повільно й майже безшумно. Лише важке, ритмічне хлюп-хлюп лунало довкола, коли її велетенська морда розсувала високий, сухий очерет, залишаючи за собою широкий слід у каламутній воді.

Колін сидів біля самої голови потвори. Його бліда долоня завмерла за сантиметр від пробитої лобової кістки. Короткими, ледь помітними магічними імпульсами – тонкими нитками темно-зеленого, мертвого сяйва – некромант спрямовував гігантського змія у потрібний бік. На диво, мертвий монстр слухався його беззаперечно: жодного зайвого смикання, жодного опору. Набагато краще, ніж деякі живі звірі коряться власним господарям.

Ми вже мали б звикнути до такого химерного пересування, але особисто я все ще вагалася, що лякає мене більше: відчуття гладкої, крижаної шкіри під пальцями, яка нагадувала мокрий річковий залізняк, чи постійний ризик того, що ця потвора раптово хитнеться й скине нас у бездонну багнюку.

Саме тому я мертвою хваткою трималася за грубий плетений шнур, який Колін натягнув перпендикулярно до хребта змії. Пальці вже оніміли від напруги, а плечі боліли, але випустити мотузку здавалося божевіллям.

– Міро, ти зараз відірвеш цей канат разом із залишками м’язів бідного змія, – пролунав над самим моїм вухом тихий, оксамитовий голос.

Філіп.

Він сидів позаду, і його присутність відчувалася аж надто виразно. Його тіло випромінювало сухе, живе тепло, яке в цьому мерзлякуватому тумані здавалося майже обпікаючим. Коли змія нахилялася на повороті, оминаючи затоплений корч, його широка долоня беззастережно лягала мені на талію. Не кваплячись, впевнено, ніби це було чимось абсолютно природним і виправданим.

Коли наш транспорт різко звертав у глибоку протоку, змушуючи нас нахилятися, рука Філіпа зміщувалася вище, пальці міцно фіксували моє плече, утримуючи від падіння. Деякий час я намагалася це ігнорувати, списуючи все на турботу та звичайну техніку безпеки. Але коли його тепле, розмірене дихання вкотре торкнулося моєї шиї, збуривши сипкі мурашки по шкірі, терпіння остаточно урвалося.

– Я чудово тримаю рівновагу сама, – мовила я тихо, намагаючись, щоб голос лунав рівно, і не обертаючись.

– Бачу, – у його відповіді виразно чулася посмішка. Вона прямо-таки відчувалася фізично.

– Тоді навіщо ти мене торкаєшся?

– Може тому, що мені це подобається? – прошепотів він, ледь торкнувшись губами крайчика мого вуха.

Я повільно повернула голову й зазирнула йому в очі через плече. Філіп дивився на мене з виразом такої абсолютної невинності, що це саме по собі межувало з відвертою провокацією. У глибині його темних зіниць грали бісики.

Я стиснула губи й знову розвернулася вперед, вдивляючись у сіру завісу туману. Формально зауважити йому справді було нічого. Його рухи мали вигляд виключно турботливого захисту, і кожен жест здавався цілком обґрунтованим умовами нашого шаленого плавання. Навіть зараз, коли хвіст змії хитнувся на слизькому корінні, його пальці знову інстинктивно й владно охопили мою талію, притягуючи моє тіло щільніше до його власного центру ваги.

– Бачиш? – знову прошепотів він прямо мені в потилицю. – Безпека понад усе. Я лише дбаю про те, щоб цілителька нашої команди не стала поживою для болотних монстрів.

– Терпіти тебе не можу, – тихо, але дуже виразно відрізала я.

– Я знаю, – Філіп легенько стиснув пальці на моєму боці, – але від ненависті до любові…

– Попереду! – різкий, стишений голос Ніколаса, який сидів одразу позаду Коліна, розітнув вогке повітря, змусивши нас миттєво зібратися.

Безтурботний настрій злетів за частку секунди. Колін різко затиснув пальці на магічному вузлі, і зомбі-змія сповільнилася, плавно погасивши інерцію. Усі затамували подих. Чути було як самотня крапля впала з очерету у воду: кап.

За двісті метрів попереду, крізь сіру, туманну хмару, повільно просувалася дивна конструкція. Це був важкий, неохайно збитий пліт із грубих, необроблених колод, які жалібно рипіли на кожній дрібній хвилі. На ньому тиснулися вісім магів у темно-коричневих шкіряних жилетах із широкими бронзовими поясами.

Вони рухалися з вивіреною ритмічністю: двоє кремезних хлопців на кормі по черзі виштовхували зі своїх долонь короткі, тугі магічні імпульси Повітря й Води. Силові поштовхи вдаряли у воду позаду плоту, змушуючи незграбний дерев’яний настил рухатися вперед.

– Валорійці, – примружився Люк, звіряючись із кольором їхніх уніформ та срібними емблемами на рукавах. – Рухаються паралельним курсом.

– Вони нас бачать? – стиха запитала Діана, обережно підтягуючись із хвоста змії ближче до центру.

– Поки що ні. Вони надто зайняті утримуванням свого диво-плоту на плаву, бо, схоже, він от-от розвалиться від власної ваги, – сухенько оцінив ситуацію Ніколас. – Коліне, обходимо по дузі. Тихо. Без зайвих рухів.

Некромант без слів нахилив голову, і кістяна морда змії слухняно повернула праворуч, занурюючись у густіші зарості рогозу. Ми намагалися навіть дихати через раз. Філіп миттєво перестав жартувати, його обличчя стало зібраним, хоча рука так і залишилася на моєму боці – але тепер вже без жодного підтексту, суто задля контролю та готовності вберегти мене, якщо доведеться різко маневрувати.

Ми майже пройшли небезпечну ділянку. Мокрий очерет вже м’яко шурхотів по лускатій шкірі змії, ховаючи нас, коли один із валорійців на плоту раптом розвернувся, щоб змінити позицію.

Його погляд випадково ковзнув по туману і зачепився за наш масивний, темний силует. Хлопець закляк, кліпнув один раз, а за секунду весь їхній загін уже розвертався в наш бік, скидаючи бойові стійки.