Глава 22. Тренування

Ще одна неприємна новина чекала на мене в п’ятницю вранці: усі вихідні, які я так сподівалася провести подалі від академічної метушні й виснажливих думок, оголосили днями спільних тренувань збірної.

Спочатку я намагалася переконати себе, що це якесь непорозуміння. Зрештою, я цілителька, а не бойовий маг. Моя роль на майбутніх змаганнях мала б полягати в тому, щоб підтримувати команду, загоювати рвані рани й, бажано, не опинитися в центрі ударного кола, де мені самій знадобиться допомога.

Але магістри швидко зруйнували мої ілюзії: присутність на тренуваннях була суворо обов’язковою для кожного учасника команди.

Тож замість жаданого спокою, мене очікували два дні на пронизливому вітрі полігону, серед холодного бруду, потріскування магічних щитів та людей, які викликали занепокоєння.

Єдине, що трохи втихомирювало паніку після нічної розмови з Андре у його вежі, – усвідомлення того, що Ніколас більше не мав наді мною влади.

Клятва, яку дав король, поширювалася на його кровних нащадків. Ніколас міг погрожувати, тиснути, маніпулювати, розігрувати ображену велич і вдавати, ніби весь світ належить йому. Але змусити мене до шлюбу чи зламати мою волю всупереч клятві, йому не дозволить магія крові.

Головне – не залишатися з ним наодинці в тіні глухих коридорів.

І була ще одна річ, яка додавала мені сили: я була магесою. У нашому суспільстві до жінок із підтвердженим магічним даром ставилися геть інакше, ніж до звичайних аристократок. Репутація все ще мала вагу, але магесу не можна було просто віддати заміж, як безголосу ляльку, задля скріплення політичного союзу. Магічний талант дарував свободу. Не абсолютну, але достатню, щоб тримати спину рівно.

З цими думками я зібрала зошити після заколисуючої пари з теорії заклять.

Вея сиділа поруч, щось стиха белькочучи й неуважно гортаючи власні конспекти. Останніми днями вона потроху поверталася до тями: зникла та натягнута, болісна усмішка, з’явилися звичні іронічні жарти. Проте за цією зовнішньою легкістю я виразно відчувала глибоку тріщину.

Про те, що насправді сталося між нею та Ніком, вона так і не обмовилася жодним словом. А я не розпитувала, бо важким ранам потрібен час і тиша. Якщо схоче – розкаже, але те, як вони тепер демонстративно ігнорували одне одного, різало око. Ще кілька тижнів тому ці двоє знаходили тисячу приводів, аби випадково торкнутися ліктями в коридорі, а тепер проходили повз, ніби між ними простяглася смуга відчуження завтовшки в кілька метрів.

Я вже збиралася м’яко запитати її про самопочуття, коли важкі дубові двері аудиторії рвучко розчинилися, і всередину заглянув Роберт, з розкуйовдженим каштановим, і схвильовано повідомив: – Вони тут! Меридіанці приїхали!

Аудиторія вмить вибухнула багатоголоссям.

Роберт, задоволений спричиненим фурором, переможно підняв руку вгору:

– Вони прибули телепортом прямо в академію! Делегація вже проходить крізь арку!

Наступної миті добрий десяток адептів забув про підручники, розлиті чорнила й застереження викладача про запізнення.

Вея міцно вхопила мене за рукав:

– Ходімо!

– Куди?

– Подивимося на гостей!

– Веє, там же натовп...

– Мірабель, не вдавай із себе байдужу святу! Тобі ж теж цікаво.

Зітхнувши і поступаючись її запалу, разом із галасливим потоком студентів ми поспішили на головну площу академічного містечка. Здавалося, тут зібралися геть усі – від першокурсників до сивобородих магістрів. Адепти юрмилися біля високих різьблених дверей, висіли на мармурових балюстрадах, виглядали з вікон верхніх поверхів.

– Та посунься ти!

– Я перша тут встала!

– Дай бодай краєчком ока глянути!

– Кажуть, у Меридіані всі чоловіки носять довге волосся і підплітають туди срібло!

– Серйозно?

– Аякже! І прикраси з магічного каміння.

Поруч кілька старшокурсників-бойовиків уже стиха підсміювалися:

– Мабуть, у їхньому королівстві брак дзеркал і забагато вільного часу.

– Чекай, зараз вийдуть. Може, винесемо їм гребінці й шовкові стрічки?

Я мимоволі усміхнулася. Академія зустрічала гостей з куди більшим азартом, ніж самі гості могли сподіватися.

Аж ось у глибині телепортаційного залу густо спалахнуло магічне коло. Повітря над площею здригнулося, наповнившись солодкуватим запахом озону. Крізь високі вікна залу ми побачили як сріблясто-блакитне світло закрутилося щільною спіраллю, утворюючи високу сяючу арку, і крізь неї один за одним почали виходити чужинці.

Першим вийшов статний чоловік у темній мантії, окантованій сріблом. За ним з’явилися самі адепти. Останньою вийшла жінка дивовижної вроди. Їй було на вигляд близько сорока, але темно-синя мантія та довге, як смола, волосся робили її подібною до древньої статуї.

Я мимоволі випростала спину. Адептів-учасників було восьмеро. Усі – хлопці. Високі, широкоплечі, з виточеною, майже хижацькою поставою. У Меридіані справді панувала власна, витончено-сувора мода, яка суттєво відрізнялася від нашої.