Глава 19. Відбір до команди

Пульсар пролетів біля самого мого вуха.

Я встигла лише пригнутися, перш ніж над головою з шипінням промайнула смуга блакитного світла й розсипалася десь позаду на десятки іскристих уламків. Наступної миті нога поїхала по розмоклій землі, і я з глухим плюскотом упала просто в багнюку.

– Чудово, – пробурмотіла я, дивлячись на рукав, який миттєво вкрився коричневими плямами. – Просто чудово.

Учорашній вечірній мокрий сніг перетворив полігон на суцільне болото. Земля під ногами була м’якою, слизькою і підступною, а численні сліди від заклять остаточно перетворили навчальний майданчик на щось середнє між військовим табором і свинарником. Вологе повітря пахло мокрою землею, озоном і магією, що досі висіла після попередніх поєдинків.

Я підвелася, витираючи долонею бруд із плаща, і саме тоді над головою просвистів другий пульсар.

Цього разу я навіть не встигла подумати про щит – просто відскочила вбік.

Снаряд пройшов за кілька сантиметрів від волосся, обпаливши щоку гарячим повітрям, і з вибухом врізався в захисний бар’єр. Над трибунами прокотилося схвальне «о-о-о», а я на секунду застигла посеред арени.

От і вся моя бойова підготовка.

Мірабель Сейвонська, дочка герцога, цілитель, і абсолютна нездара, яка навіть простий щит не встигла поставити.

Прекрасно.

На трибунах зібралося вже чимало студентів. Хтось прийшов подивитися на старшокурсників, хтось – підтримати друзів, а хтось, судячи з кількості закусок у руках, просто вирішив використати змагання як чудову можливість розважитись. Над огорожею час від часу спалахували магічні таблички з іменами учасників, а викладачі, що виконували роль суддів, стояли вздовж межі захисного поля.

Сьогодні змагалися не лише цілителі. Відбір розпочався із змагання алхіміків, артефакторів та некромантів, і там усе виглядало досить просто, бо лише кілька представників цих магічних напрямів виявили бажання представляти академію на змаганнях.

Цілителів виявилося всього троє: я, невисока симпатична дівчина з п’ятого курсу, яку звали Адель, та високий худорлявий хлопець, теж п’ятикурсник, чиє ім’я я примудрилася пропустити повз вуха.

І, чесно кажучи, мене цілком влаштовувала така компанія.

Ще напередодні я вирішила, що не збираюся потрапляти до збірної академії. Мені вистачало власних проблем, щоб добровільно додавати до них тренування, змагання, увагу інших академій і, цілком можливо, нові спроби Ніколаса втручатися в моє життя.

На жаль, я так і не дізналася, яким загадковим чином моє ім’я опинилося в Ковчегу Вибору. Розмова з магістром Ландовським особливої користі не принесла. Ковчег не помилявся – саме це він повторив кілька разів. Заявка, яку він витягнув, справді була прийнята артефактом, а отже, з погляду академічних правил, належала мені. Довести, що я її не подавала, було неможливо, як і просто викреслити моє ім’я зі списку.

Відмовитися від участі я не могла, тому мені залишалося одне: програти. Бажано красиво. А ще краще – так, щоб не викликати жодних підозр.

Саме тому зараз я стояла посеред арени, мокра, брудна й зла, і старанно намагалася не травмуватися і красиво програти.

– Піднімайся! – почувся голос когось із трибун.

– Давай, цілителько!

– Щит постав!

Я скривилася. Легко їм говорити.

Підняла руки, намагаючись зосередитися. Переді мною стояли двоє суперників. Дівчина трималася трохи осторонь, явно нервуючи, а хлопець виглядав так, ніби вже подумки отримав місце в збірній. Він був високим, із гострими рисами обличчя та напрочуд спокійним поглядом.

– Почали! – оголосив один із магістрів.

Новий пульсар уже летів просто в мене. Цього разу я все-таки встигла зреагувати: золоте поле спалахнуло попереду, але сформувалося надто пізно й лише краєм зачепило удар. Снаряд розколов бар’єр на мерехтливі тріщини, а мене відкинуло назад.

Я ледве втрималася на ногах. З трибун знову долинув гул.

– Непогано! – почувся чийсь вигук.

Непогано? Та я ледь не поцілувала землю вдруге!

Я зціпила зуби. Мене це починало дратувати. І винуватцями були не вони, а я сама.

Перший семестр я переважно вчилася контролювати власну магію, лікувати, відновлювати й працювати з енергією, майже не приділяючи уваги іншим закляттям. Навіть базові формули зараз згадувалися з неприємною затримкою.

У минулому житті я знала не набагато більше. І скільки б разів я не переконувала себе, що вже змінила майбутнє, ця проста істина залишалася незмінною: зараз я була занадто слабкою, а значить - вразливою.

Черговий пульсар пройшов ліворуч, і я ледве встигла відхилитися. Земля під чоботом поїхала, але я випрямилася, важко вдихаючи, і подивилася на суперників.

Дівчина вже поставила захист. Високий хлопець атакував її короткими, точними імпульсами, змушуючи відступати. Вони обидва грали серйозно, а я намагалася не грати взагалі.

І раптом емоції заполонили мене. Набридло весь час бути обережною. Набридло боятися власної сили та прокидатися з думкою про те, що мушу змінити майбутнє, але водночас не привернути до себе уваги. Набридло бути слабкою.