Глава 17. Несподівані зустрічі і загадкові розмови

Я постукала у двері кімнати Веї, але відповіді не було.

Почекавши кілька секунд, постукала ще раз — трохи гучніше, так, щоб дрібний дерев’яний гул луною пішов по темних дубових дверях.

Тиша.

Схилила голову, прислухаючись, але за дверима не чулося ані кроків, ані постукування підборів, ані навіть того звичного квапливого шелесту одягу, коли людина в поспіху намагається скинути халат і відчинити двері.

Дивно. Ми ж домовлялися ще вранці, коли разом поверталися з практичного заняття, я сказала Веї, що ввечері хочу зайти до бібліотеки, і вона вирішила приєднатися.

Навчальний семестр тільки-но розпочався, минув усього тиждень, а викладачі вже перевіряли адептів на витривалість, задаючи об’ємні завдання для самостійного опрацювання.

Спробувала постукати втретє, вже трохи сильніше.

– Веє?

Нічого.

Я ще кілька секунд постояла перед зачиненими дверима, вагаючись, а потім зітхнула. Можливо, вона десь затрималася в іншому корпусі. Або просто впала на ліжко й заснула так міцно, що її тепер не підніме навіть сигнал тривоги. З Веєю цілком могло бути й так.

Вирішила не повертатися до своєї кімнати, адже Вея чудово знала про наші плани, і, якщо прокинеться або звільниться — сама знайде мене серед книжкових стелажів.

Коли я відчинила важкі, оббиті залізом дерев’яні двері бібліотеки, мене одразу огорнуло знайоме затишне тепло. Воно пахло сухим папером, столітнім шкіряним переплетом, воском і легким, ледь відчутним шлейфом озону від захисних чарів, що охороняли рідкісні фоліанти від пилу й вологи.

Сьогодні студентів було небагато, і це чудово, бо після галасливих коридорів, і вічної метушні залу практичної магії бібліотека здавалася абсолютно окремим, захищеним світом. Високі стрільчаті вікна пропускали бліде зимове світло, яке довгою матовою смугою лягало на темну, начищену до блиску підлогу. Між стелажами горіли невеликі магічні світильники у формі зрізаних кристалів — вони м’яко пульсували, плавно змінюючи яскравість залежно від того, як падала тінь від перехожих.

Підійшовши до високої бібліотекарської стійки, побачила сивуватого літнього бібліотекаря, що якраз гортав пухкий, розбухлий від часу каталог. Від мого наближення він повільно підняв очі поверх круглих окулярів у срібній оправі.

– Світлого дня, – мовила я тихо, щоб не порушувати спокою залу.

– Світлого дня, адептко. Чим можу допомогти?

– Мені потрібні кілька книг із практичної магії. Зокрема детальні матеріали щодо побудови бойових заклинань, розрахунку захисних контурів і, якщо є, старіші посібники з комбінування магічних формул.

Він уважно вислухав мене, витримуючи паузу, а потім кивнув своїм думкам.

– Частина є тут, – він показав вузлуватим пальцем на невелику стопку важких томів, що лежала прямо за стійкою. – Їх нещодавно повернули старшокурсники. А ось решту доведеться пошукати самостійно.

– Де саме?

Бібліотекар підняв руку й вказав углиб приміщення, у бік крайнього лівого ряду, де тіні здавалися особливо густими.

– Останній ряд перед другим читальним залом. Секція практичної та бойової магії. Якщо потрібні саме давніші видання — дивіться на найвищих полицях, там зазвичай лежить теорія минулого століття.

– Дякую вам.

Я забрала кілька важких книжок зі стійки, притисла їх до грудей, від чого в повітря піднявся тонкий аромат висушених трав і старого паперу, і рушила між стелажами.

Бібліотека була влаштована дуже цікаво. Перший читальний зал займав більшу, відкриту частину приміщення з довгими полірованими дубовими столами. А от другий ховався за кількома високими, аж до самої стелі, рядами книжкових шаф. Стелажі фактично виконували роль монолітних стін, глушачи будь-які звуки й розділяючи простір. Якщо людина потрапляла сюди вперше і не знала про існування другого залу, вона могла б спокійно пройти повз і навіть не здогадатися, що за цими дубовими шафами є ще одне приміщення.

Я знайшла потрібний ряд, зупинилася й повільно провела пальцями по темних, стесаних часом корінцях:

«Основи бойового заклинання».

«Захисні контури та їхні модифікації».

«Магічні імпульси: теорія і практика розсіювання».

«Контрзаклинання. Методи переривання магічного впливу».

Останню книгу я витягнула майже одразу — вона була обтягнута цупкою темно-зеленою шкірою. Потрібно було знайти ще одну, з теорії векторного перенаправлення сили.

Підняла голову, роздивляючись найвищі яруси, і побачила на верхній полиці, куди світло від кришталевих каганців майже не діставало, старий, потемнілий від часу том без жодної золоченої назви на корінці.

Я потягнулася до нього на пальчиках, але мої подушечки лише безпорадно ковзнули по сухому перепльоту.

– Ну звісно... – пробурмотіла я собі під ніс.

Підстрибнула раз, намагаючись зачепити край палітурки. Ще трохи. Пальці ледь торкнулися шорсткої шкіри – і саме в цей момент книга, ніби зглянувшись над моїми потугами, сама трохи висунулася вперед із рядку.