Глава 16. Основи бойової магії

Через кілька днів після повернення до академії навчання нарешті перестало нагадувати святкову виставу, в якій усі ще за інерцією ходять коридорами, обговорюють канікули й удають, що не забули розклад.

Викладачі швидко повернули нам відчуття реальності, яка, як з’ясувалося, складалася переважно з конспектів, практичних завдань і дедалі більшої кількості магічних заклять, які треба було опанувати.

Сьогодні був день практичних занять, тому після ранкової пари ми всі разом вирушили на тренувальний полігон, розташований за основним корпусом академії. Це було величезне овальне поле, оточене кількома рядами кам’яних колон із нанесеними на них захисними рунами. Над самим полігоном ледь помітно мерехтіла напівпрозора магічна завіса – захист, який мав поглинати випадкові удари, розсіювати надто сильні заклинання і, що найважливіше, не дозволяти першокурсникам випадково перетворити один одного на попіл.

– Сьогодні бойова магія, – повідомив Роберт, коли ми виходили на поле. – Мені вже подобається цей день.

– Ти ще навіть не знаєш, що ми робитимемо, – зауважила Марія.

– Якщо нас не змушують писати конспект, то день автоматично хороший.

– Надзвичайно глибока життєва філософія, – пробурмотів Нік.

Розмова одногрупників звучала для мене фоном, але я мимохідь усміхнулася.

Навколо нас уже збиралися інші групи. У дальній частині полігона, біля смуги перешкод, старшокурсники відпрацьовували складні комбінації, і повітря час від часу здригалося від глухих ударів магії. Захисні бар’єри мерехтіли, над землею спалахували сині й червоні розряди, а кам’яні плити під ногами тихо гуділи від накопиченої в них сили, віддаючи легкою вібрацією у підошви.

Я ще не встигла як слід роздивитися нове спорядження для практичних занять, як почула знайомий голос.

– Адепти, вітаю всіх, хто склав заліки і прийшов здобувати нові навички. Ви всі мене знаєте, але на випадок, якщо в когось занадто коротка пам’ять, – він зробив паузу і продовжив: – нагадую, мене звати магістр Леонард, і в цьому семестрі я продовжу вести ваші практичні заняття. Будемо практикувати базові основи бойової магії.

Мсьє Леонард стояв за кілька кроків від нас.

Леонард Рейн Вальден. Для більшості студентів він був просто молодим викладачем за обміном, який минулого семестру проводив у нас практичні заняття. І тільки мені він дозволив називати його Рейном.

На ньому була темна форма викладача без зайвих прикрас, рукави білої сорочки закочені до передпліч, а на поясі висів магічний фокусатор – тонкий металевий предмет, більше схожий на зброю, ніж на навчальний інструмент.

Він виглядав спокійним, як завжди.

– Вітаю на першому практичному занятті цього семестру, – продовжив він. – І одразу хочу вас розчарувати. Сьогодні ми не будемо вчитися красиво атакувати.

Роберт тихо видихнув.

– А я вже розраховував на красиву атаку.

Леонард навіть не повернув до нього голови.

– Адепте Керн, якщо ви хочете залишитися цілим і неушкодженим, то перед тим як красиво атакувати, увімкніть власний здоровий глузд.

Кілька студентів засміялися, а Роберт зніяковів.

– Бойова магія починається не з атаки, – продовжив викладач. – Вона починається з контролю. Ви повинні навчитися розуміти, коли варто застосувати заклинання, якої сили воно має бути і, найголовніше, коли його взагалі не потрібно застосовувати.

Він провів рукою над кам’яною плитою перед собою, і на ній спалахнуло кілька рун.

– Сьогодні працюємо з трьома речами: захисним бар’єром, коротким магічним імпульсом і контрзаклинанням.

На плиті з’явилася маленька світлова сфера.

– Завдання просте. Ваш партнер створює імпульс. Ви не блокуєте його силою, а змінюєте напрямок удару.

– А якщо не вийде? – запитала Вея.

– Тоді вас відкине на два-три метри і протягне полігоном.

Вона зблідла.

Магістр Леонард нарешті дозволив собі ледь помітну усмішку.

– Захисний контур спрацює, тому живими точно залишитеся, а от чи цілими?

Пролунали стримані смішки.

А мені було трохи ніяково. Раніше від загадкової напівпосмішки Рейна в мене прискорювався пульс. Мені подобалася його таємничість, його спокій, те, як він умів говорити так, ніби за кожним словом приховував цілий світ. Я досі пам’ятала бал-маскарад: його маску, міцну руку на моїй талії, танець. Згадувала й руїни, холодний вітер і ті пів години на старій вежі, коли ми розмовляли, а весь світ, здавалося, зник за покритими мохом стінами.

Тоді мені було цікаво, хто він, хотілося пізнати його ближче. А зараз...

Я перевела погляд на Рейна і зловила себе на тому, що серце б’ється рівно й байдуже. Усе те загадкове минуле здавалося чужим. Натомість перед очима раптом виринув зовсім інший спогад — гарячі долоні, запах снігу, синя троянда й спокійна, трохи самовпевнена посмішка, від згадки про яку всередині все солодко стискалося.

– Розбиваємося на пари, – перервав мої думки голос магістра Леонарда.