Глава 13. В турботливих обіймах

Коли я прокинулася наступного разу, першою думкою було те, що я померла.

Не тому, що навколо панувала темрява або в мене щось боліло, а навпаки – мені було підозріло добре. Я лежала в м’якому ліжку, загорнута в теплу ковдру, а крізь напівпрозорі фіранки на підлогу падали бліді зимові сонячні промені.

– Що за молодь пішла, – пробурмотів незнайомий чоловічий голос, – доводять себе до магічного виснаження, а інших примушують хвилюватися. І мені, старому, спокою не дають.

Я розплющила очі й побачила біля вікна чоловіка років сімдесяти, а може, й трохи старшого. Його густе сиве волосся було зачесане назад, коротка борода мала такий самий сталевий відтінок, а круглі окуляри раз у раз сповзали на кінчик носа. На ньому був темний вовняний камзол, поверх якого недбало висіла довга мантія цілителя. У руках він тримав невелику скляну посудину з мутнуватою рідиною, час від часу струшуючи її так, ніби від ретельності струшувань зміняться лікувальні властивості.

Чоловік підійшов до ліжка, щось невдоволено пробурмотів собі під ніс і взяв мене за зап’ясток.

– Як вас звати?

– Мірабель.

– Добре. А де ви зараз?

Я озирнулася на кімнату.

– Не знаю.

– Чудово. Орієнтація в просторі відсутня.

– Я мала на увазі, що не знаю, де саме цей будинок.

Він знову щось пробурмотів і поставив посудину на стіл.

Я спробувала підвестися, але кімната одразу хитнулася перед очима. Світло розпливлося, підлога ніби попливла кудись убік, і я знову впала на подушку.

Цілитель притримав мене за плече.

– Навіть не думайте повторювати цю спробу.

– Я лише хотіла сісти.

– А я лише хочу, щоб ви залишилися живою і зберегли свою магію. Бачите, у кожного свої мрії.

– Ваші слова звучать не дуже заспокійливо.

– Я цілитель. Моє завдання – не заспокоювати, а не дати пацієнтові померти через власну дурість.

Біля дверей тихо засміялися.

Я повернула голову й побачила Андре. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився на мене з виразом людини, яка останні кілька днів майже не спала, але нарешті отримала доказ, що його безсоння не було марним.

– Як ти?

– Краще, ніж очікувала, думаю, в цьому є заслуга цього месьє, - перевела погляд на цілителя.

– Не лестіть мені, – відгукнувся старий. – Я просто маю більше досвіду в рятуванні людей, які роблять необдумані речі.

Він знову звернувся до мене:

– Нудота?

– Трохи.

– Запаморочення?

– Так.

– Головний біль?

– Ні.

– Слабкість?

Я подивилася на нього.

– Важко підняти навіть руку.

– Отже, слабкість є.

Андре підійшов ближче, і цілитель нарешті повернувся до нього.

– Вона прийшла до тями і це добре, але магічне виснаження дуже сильне. Пошкодження магічного ядра я не бачу, що вже саме по собі диво, проте організм виснажений майже до межі. Їй потрібні сон, спокій, нормальна їжа й повна відмова від магії щонайменше на кілька днів.

– Скільки саме? – одразу запитав Андре.

– Кілька. – Цілитель зняв окуляри, протер їх краєм рукава й зітхнув. – Поки вона не зможе самостійно дійти від ліжка до дверей і назад, про магію можете забути. А якщо спробує мене не послухати, я особисто напишу герцогу.

Так я познайомилася з месьє Едвардом – цілителем, який протягом наступного тижня став частим гостем цього будинку. Він виявився давнім знайомим Андре,  хоча останній не поспішав пояснювати, за яких обставин їхня дружба виникла. Сам цілитель на подібні запитання відповідав ухильно, а якщо питання йому не подобалося, просто робив вигляд, що не почув.

Щодня він приходив приблизно в один і той самий час, оглядав мене, перевіряв пульс, стежив за магічним потоком і ставив запитання, які іноді здавалися абсолютно безглуздими.

Месьє Едвард часто бурмотів про впертих аристократів, небезпечну магію та людей, які вважають, що після одного успішного магічного подвигу автоматично стають безсмертними. Перед виходом він щоразу повторював Андре:

– Не дозволяйте їй нічого робити.

– Я зрозумів.

У будинку була ще одна людина, яка щодня допомагала мені відновлюватися. Це була літня служниця на ім’я Марта – невисока, сивоволоса жінка з уважними очима й майже безшумною ходою. Вона приносила їжу, змінювала постіль, стежила, щоб біля ліжка завжди стояла свіжа вода, а коли я вже могла сидіти, залишала на кріслі теплий плед.

Марта майже не розмовляла. Вона не ставила зайвих запитань, не розглядала мене з цікавістю й не виявляла жодного бажання дізнатися, чому молода дівчина опинилася в будинку герцогського сина. Спочатку я навіть припустила, що вона дала обітницю мовчання, але згодом зрозуміла: Марта була щиро віддана Андре, тому не бачила сенсу витрачати слова на те, що й без них було зрозумілим.