Глава 11. Запрошення

Спала я неспокійно, тому й прокинулася значно пізніше, ніж зазвичай. Остаточно мене вирвав зі сну тихий, майже благальний стукіт у двері.

– Леді Мірабель?.. – обережно озивалася служниця з-за дверей. – Чи можна увійти?

Я пробурмотіла щось схоже на дозвіл. Двері тихо рипнули, і дівчина швидкими, майже безшумними кроками підійшла до вікна, щоб розсунути важкі оксамитові гардини. За склом панувала сіра зимова тиша: сніг валив безперервно, падаючи великими пухнастими пластівцями, які миттєво ховали під собою світ. Від одного погляду на засніжений двір бажання покидати тепле ліжко зникло остаточно.

– Яка краса… – пробурмотіла я без особливого захоплення, глухо зарившись обличчям у подушку.

Служниця сприйняла мої слова абсолютно серйозно: – Так, леді. Напрочуд гарна, спокійна погода.

Я ледь не засміялася від цієї невинної фальші, але змусила себе підвестися, дозволила допомогти мені із шнурівкою плаття та зачіскою, й рушила на сніданок. На щастя, за довгим дубовим столом не виявилося ні Філіпа, ні Андре. Тільки молодший син герцога тихо порпався в тарілці під наглядом няні, а навпроти мене розташовувалися господар дому та Сесилія.

Я вже подумки приготувалася до того, що наступні два тижні канікул минуть у цьому задушливому липкому заціпенінні: нудні трапези, вимушені світські розмови, кинуті спідлоба погляди й постійне прагнення втекти, але доля вирішила змилуватися. Щойно я зробила ковток терпкого чаю, до їдальні зайшов лакей.

– Леді Мірабель, для вас послання, – промовив він і простягнув мені цупкий конверт із відбитком воскової печатки.

Насторожившись, я швидко зламала печатку й розгорнула лист. Перші ж рядки змусили моє серце приємно тьохнути — це була Вея! Моя Вея. Вона тепло й трохи безладно запрошувала мене на кілька днів до маєтку своєї родини. Я перечитала підпис ще раз, щоб переконатися, що мені не привиділося: Вея Ріана Бланше. Це було її родове прізвище. Із здивуванням зрозуміла, що за весь час нашого знайомства я жодного разу не поцікавилася її родоводом, і майже нічого не знаю про її сім’ю. Втім, зараз це не мало жодного значення. Подруга кликала в гості, а отже, у мене з’явився легальний привід вирватися з цього золотого закладу.

Відклавши лист, я поглянула на герцога: – Батьку, матінко, моя подруга Вея, з якою ми вчимося в академії, запрошує мене на кілька днів до родового маєтку. Чи дозволите ви мені поїхати?

Герцогиня Сесилія повільно опустила порцелянову чашку: – Вея? І з якого ж вона роду?

Я на мить завагалася, але, на щастя, лист лежав перед очима. – Вея Ріана Бланше, – виразно прочитала я. – Їхній рід не надто давній і… наскільки я знаю, останнім часом дещо збіднів.

Сесилія ледь помітно скривила вуста, ніби скуштувала зіпсоване вино, а от герцог лише спокійно перевів погляд на мене: – Якщо це лише на кілька днів, я не бачу перешкод. Де саме розташований маєток?

Я подала йому лист. Уважно вивчивши адресу, він кивнув: – Добре. Я дам розпорядження підготувати карету. Вона відвезе тебе сьогодні, а через три дні забере назад.

– Справді? – я навіть не спробувала приховати щирого полегшення.

– Справді.

– І гувернантка поїде з тобою, – тонким, сухим тоном втрутилася Сесилія. Я майже відчула, як крила свободи за моєю спиною склалися назад під її холодним поглядом. – Хоча, якщо чесно, Мірабель, я не зовсім розумію цього пориву. У збіднілих аристократів зараз такі умови… Невідомо, у яких покоях тебе поселять і чим годуватимуть. Не думаю, що ти звикла до подібної скрути.

Я ледь приглушила внутрішній сміх. Останнє речення прозвучало так поблажливо, що його прихований зміст — «втім, тобі не звикати, ти ж із сиротинця» — був виразнішим за будь-які слова. Дуже тонко, матінко. Але сьогодні моє серце було захищене під бронею радості від швидкого від’їзду.

– Думаю, я якось переживу незгоди, це ж лише три дні, – м’яко, але твердо відповіла я.

Герцогиня лише зневажливо відвернулася, а я подумки вже складала речі, але вийти з їдальні мені так просто не вдалося.

– Міро!

Я здригнулася й повернула голову. Маленький Ліліан уже підвівся з-за столу, і його няня — огрядна жінка з втомленим обличчям — марно намагалася втримати його за ручку. Хлопчик вирвався й стрімголов кинувся до мене.

– Міро, будь ласочка, погуляй зі мною! – попросив він, зупинившись поруч. – Я так давно тебе не бачив… І ти ж так і не розповіла мені ту казку про принца, який переміг дракона!

Я кліпнула. Яку саме казку? Чесно кажучи, я вже зовсім не пам’ятала, що розповідала йому раніше – це було так давно, що навіть сюжет випав із голови. Але його щира дитяча радість чомусь торкнулася мене значно сильніше, ніж я очікувала.

Усміхнувшись, я погладила його по голові:

– Звичайно. Давай ти зараз підеш із нянею до своєї кімнати, а я піднімуся до тебе за кілька хвилин і цього разу розповім набагато цікавішу історію.

– Яку?

– Про драконів, лицарів і зачаровані замки.

Очі хлопчика одразу загорілися:

– Правда?

– Правда.

Він задоволено кивнув і слухняно повернувся до няні, вигукнувши на прощання: