Глава 10. Випробування на міцність

Карета підстрибнула на черговій ямі, змусивши мене підскочити на сидінні, але в останню мить я встигла схопитися за край і не полетіла на підлогу. Гувернантці пощастило менше – вона мало не звалилася зі свого місця, хоча все-таки втрималася. Ситуація вийшла комічна, і я ледь не посміхнулася.

Утім, думки мої були зовсім далекими від проблеми нерівностей на столичних дорогах. Сидячи біля вікна, я перебирала в голові все, що дізналася за сьогодні. Даріан так і не сказав прямо, що належить до цього ордену, та й я не стала питати – не через брак цікавості, а тому, що зараз краще було залишити це питання без відповіді. Якщо він справді був частиною Ордену Сонця, то навряд чи розповів про нього випадково, а якщо ні – мені тим більше не варто було поспішати показувати свою обізнаність.

Проте одне після цієї розмови стало набагато зрозумілішим: події мого минулого життя нарешті починали складатися в єдину картину. Я згадала замах на Ніколаса – тоді це було зовсім не схоже на звичайний напад, адже одна людина просто не могла організувати щось подібне через надскладну підготовку та потужні магічні засоби. Пам’ятала той день до найменших подробиць: Ніколас був майже мертвий, уражений надзвичайно сильним закляттям, і я ледь витягнула його з того світу, віддавши майже всі власні сили, аби зупинити дію магії й повернути його до життя. Після цього я сама була ледве живою і більше, ніж тиждень не вставала з ліжка, і навіть кілька кроків кімнатою здавалися непосильним випробуванням.

Я врятувала його, а що отримала натомість? Ніколас жорстоко помстився тим, кого вважав винними, і лише набагато пізніше я дізналася, хто саме стояв за нападом – Даріан Кенард. Точніше, той Даріан, якого я знала у своєму минулому житті. Його схопили, піддали жорстоким тортурам і вбили. Тоді я не знала, навіщо він намагався знищити майбутнього короля, хто йому допомагав і чи стояла за ним ціла організація. Тепер же я знала трохи більше, і це змінювало дуже багато.

Якщо Орден Сонця справді існував і Даріан був його частиною, цілком можливо, що саме ця організація стоїть за замахом на Ніколаса. А якщо так, то Даріан зовсім не був тим божевільним, яким його вважав королівський двір – він мав свої причини, цілі та власне бачення майбутнього. І, що найцікавіше, цей орден чомусь вирішив захищати мене. Чому саме – я поки не знала й не збиралася поспішати з висновками, але причини в них точно були.

Пальці мимоволі торкнулися кулона, захованого під одягом. Якщо люди, які врятували нас, належали до цього ордену, то прикраса потрапила до мене зовсім не випадково, і Даріан міг знати про неї набагато більше, ніж показував. Це було дуже цікаво – мені навіть захотілося негайно дістати перелік аристократичних родів Аурелії й перевірити, наскільки близько рід Кенардів стоїть до королівської родини. Його походження могло пояснити чимало речей.

Але найголовнішим залишалося інше: я знала, що в минулому житті він пішов проти Ніколаса, і тепер у мене з’явився ще один козир – можливо, дуже небезпечний, але козир. Я не хотіла смерті Ніколаса, принаймні зараз, адже мала достатньо причин спробувати змінити майбутнє без кровопролиття. Я прагнула свободи, захисту та гарантій, що більше ніколи не стану чиєюсь власністю. Але якщо інші варіанти не спрацюють, якщо Ніколас знову перетвориться на монстра з мого минулого й спробує забрати мою свободу, якщо доведеться вибирати між його життям і моїм... тоді я зроблю ставку на його смерть. Цього разу я не стану його рятувати.

Тим часом карета повільно докотилася до парадного крила герцогського маєтку. Занурена у власні думки, я спустилася сходами й разом із гувернанткою увійшла до будинку, коли дворецький відчинив перед нами двері. На жаль, саме тут на мене чекав другий за цей день сюрприз – і зовсім не такий приємний, як перший: у нас гостював сам кронпринц Ніколас Северіан.

Я завмерла лише на мить. Судячи з голосів, що лунали з вітальні, він сидів разом із Філіпом. Вони весело розмовляли, пили вино й чудово проводили час. Почувши, що хтось увійшов, Філіп за кілька секунд з’явився в холі. За виразом його обличчя було важко зрозуміти, радий він моєму поверненню чи навпаки.

– Мірабель, – промовив він із дивним натяком у голосі, – у нас у гостях його королівська високість.

Я навіть не зрозуміла, що саме він мав на увазі: «Тікай, Мірабель» чи «Ти мусиш приєднатися»? Проте можливості вибору мені не залишили, адже саме в цей момент по парадних сходах спускалася герцогиня Сесилія:

– Мірабель, ти нарешті повернулася, – мовила вона з тією самою ввічливою усмішкою, за якою завжди ховалося невдоволення. – Ти, звісно ж, складеш компанію нашому важливому гостю, адже на нас чекає спільна вечеря. Не кожного дня до нашого дому приїжджає близький друг Філіпа - кронпринц.

Я внутрішньо застогнала. Звісно, саме цього мені й не вистачало після розмови про таємний орден, можливий замах на майбутнього короля та потенційного союзника, страченого в минулому житті. Вечеря з Ніколасом – просто чудово! Зовні, зрозуміло, я не показала жодних емоцій:

– Так, матінко, я буду. Дозвольте тільки привести себе до ладу.

– Звичайно, але не змушуй нас чекати надто довго.

– Не буду, – кивнула я.

Тільки коли двері моєї кімнати зачинилися за нами з гувернанткою, я дозволила собі повільно видихнути. Цей день явно вирішив випробувати мене на міцність: спочатку Даріан, тепер Ніколас, а мені ще належить пережити вечерю, не видавши жодної емоції й, бажано, не метнувши в кронпринца столового ножа. Хоча остання думка, мушу визнати, була напрочуд спокусливою.