Глава 9. Таємничий орден

Думка про те, що всі зимові канікули доведеться провести в резиденції герцогського роду, навівала смертельну нудьгу. Бути змушеною постійно переодягатися до сніданку, обіду й вечері, пильно стежити за кожним рухом та бездоганно дотримуватися етикету під вічно незадоволеним поглядом Сесилії – перспектива сумнівна, тому вранці, який знову видався напрочуд сонячним, я попросила дозволу прогулятися столицею.

Герцог заперечувати не став. Сесилія, звісно, підтиснула губи з таким виглядом, ніби я попросила дозволу на втечу з цього королівства, але батько лише спокійно підтвердив, що не бачить причин для заборони, й наказав підготувати карету. Супроводжувати мене мала молода гувернантка, яка допомагала мені з зачісками та вбранням. Вона виявилася приємною дівчиною і, що найважливіше, не мала звички читати повчальні лекції кожні п’ять хвилин, тож я почувалася майже щасливою.

Вдягнувши теплу сукню, підбитий хутром плащ, зручні чобітки та взявши муфту, я була готова вирушати. Якщо вже вибиратися до міста, то хоча б не мерзнути.

З неба час від часу кружляв дрібний сніг, і сніжинки, потрапляючи під яскраве сонячне проміння, спалахували дрібними іскрами, роблячи все навколо казковим.

Утім, ця прогулянка була лише частиною більшого задуму – мені потрібна була підготовка. Останніми днями думки все частіше поверталися до найгіршого сценарію: що, як життя піде зовсім не за моїм планом? Якщо короля не вдасться вилікувати, Ніколас почне діяти рішучіше, а герцог не зможе гарантувати безпеку? Зрештою, якщо доведеться втікати?

Я не знала, чи скористаюся цим шляхом, але чудово розуміла: коли такий момент настане, я не хочу опинитися посеред дороги з маленькою сумочкою, двома сукнями й пізнім усвідомленням власної легковажності. На випадок утечі потрібна була хоча б мінімальна кількість найнеобхідніших речей.

Найперше – магічна сумка, здатна вмістити набагато більше за свій зовнішній розмір і вагу: одяг, білизну, теплі речі, гроші, документи, засоби гігієни, ліки та кілька корисних артефактів. А ще вартувало подумати про фінансову подушку для нового життя в іншому королівстві. Список у моїй голові поступово розростався і трохи лякав, але краще мати зайву пару чобіт і не скористатися ними, ніж одного дня опинитися посеред лісу, маючи при собі лише кілька монет.

Першою точкою мого маршруту стала невелика, але дуже затишна магічна крамниця. На її полицях чекали свого часу всілякі артефакти, амулети, персні та флакони, про призначення яких доводилось здогадуватися.

Мене зацікавив один із браслетів і я запитала продавця: – А ця річ справді працює так, як ви кажете? Вона регулює температуру?

– Це чудовий вибір, леді, – приємно усміхнувся той. – Браслет підтримує комфортну температуру для власника: взимку зігріває, а влітку охолоджує. Дуже практична річ для подорожей.

– Справді зручно, – пробурмотіла я, уважно роздивляючись вигадливий виріб.

– Саме так. Майстер, який їх виготовляє, досконало знається на побутових артефактах.

Я вже подумувала про покупку, коли за моєю спиною пролунав знайомий голос: – Яка приємна зустріч! Несподівана, але від цього ще приємніша.

Я повільно повернулася і впізнала мого недавнього знайомого Даріана.

Зустріти студента магічної академії в подібній крамниці було абсолютно природно – дивно було б, якби вони сюди не заходили, – проте щось у цій зустрічі все одно змусило мене насторожитися. Ми познайомилися лише кілька днів тому, на весіллі Аннет, і ось знову перетнулися. Випадковість? Можливо, але після всіх останніх подій я почала ставитися до випадковостей із певною підозрілістю.

Я зробила легкий кивок головою: – Лорде Кенард. Рада вас бачити. Що привело вас сюди?

Він усміхнувся, відкрито й невимушено: – Хотів придбати кілька цікавих артефактів, адже ніколи не знаєш, що може знадобитися. А тут, бачу, чудовий асортимент. – Він кивнув на прикрасу в моїй руці: – Схожий браслет я колись дарував своїй знайомій. Їй дуже сподобався, тож можу сміливо рекомендувати, особливо якщо ви плануєте подорожувати.

– Справді? – я подивилася на виріб пильніше. – Тоді, мабуть, візьму.

Поки наша невимушена розмова тривала, гувернантка трималась осторонь, вирішивши, мабуть, що двоє студентів спроможні обговорити магічні товари й без її втручання.

Даріан тим часом вибрав кілька перснів і, покрутивши один із них на пальці, пояснив: – Ось цей, наприклад, надзвичайно корисний. Він визначає сторонні домішки в напоях – алхімічні речовини, отрути чи деякі види зілля. Достатньо провести ним над келихом, і метал змінить колір, якщо всередині є щось зайве.

Я завмерла, перевівши погляд із персня на юнака, а потім знову на дорогоцінність: – Дуже корисна річ.

– Особливо в наш час, – абсолютно спокійно погодився він.

Я нічого не відповіла, але подумки вже вирішила: такий перстень мені просто необхідний, особливо після прикрої історії з Філіпом. Можливо, це була параноя чи надмірна обережність, але після невдалого жарту з алхімією я остаточно навчилася не довіряти напоям, які мені так люб’язно пропонують.

Завершивши покупки, Даріан повернувся до мене: – Схоже, сьогодні ми обоє стали власниками дуже корисних дрібниць.

– Я б сказала, що ми просто робимо життя комфортнішим.