Глава 8. Умови

Я сиділа в нашій їдальні, повільно помішуючи ложечкою чай та намагаючись переконати себе, що сімейний сніданок – це саме те, чого мені зараз не вистачало для повного щастя.

Сніданок, щоправда, вийшов далеким від звичайного. Сесилія вже вкотре кинула на мене незадоволений погляд і демонстративно відвернулася до тарілки. Я навіть не намагалася вгадати, скільки разів за ранок вона подумки назвала мене невдячною, невихованою чи просто катастрофою для репутації родини, адже після вчорашнього вечора я могла претендувати одразу на всі три титули.

Навпроти спокійно снідав Андре, на якому, як завжди, не було жодної ознаки того, що напередодні він ледь не влаштував конфлікт із кронпринцом просто посеред балу. Разом із батьком він обговорював справи, які вони вчора встигли з’ясувати з кількома знайомими герцога: час від часу до мене долинали слова про шахти, магічні кристали, права на видобуток і документи, що мали перейти під контроль нашого дому після заміжжя Аннет.

Аннет більше не жила в герцогському маєтку. Після весілля вона виїхала разом із приданим до баронського дому, формально ставши частиною іншої родини, тож саме тому батько й Андре так багато говорили про шахти – питання власності після укладення шлюбу потрібно було врегулювати остаточно.

Я слухала їх лише краєм вуха. Філіпа за сніданком не було, і це мене цілком влаштовувало: після вчорашнього я не мала жодного бажання бачити його бодай найближчі кілька днів.

Кінець вечора взагалі виявився напрочуд довгим. Знайшовши мене в саду, Філіп заявив, що Сесілія мене шукає, а я вирішила, що найкращим виходом буде терміново «захворіти».

– Я погано почуваюся, – повідомила я тоді з таким виглядом, наче ще секунда – і мені знадобиться допомога цілителя. – Мені потрібно до дамської кімнати.

Філіп, здається, не повірив жодному моєму слову, але сперечатися на очах у Даріана не став. Я залишила їх удвох у саду, прекрасно розуміючи, що між цими чоловіками неприязнь. Якщо чесно, у той момент мені було абсолютно байдуже, чим все закінчиться, і я навіть припускала, що вони можуть влаштувати бійку. Можливо, це було не надто милосердно, але після всіх подій цього нескінченного дня моя здатність співпереживати тимчасово покинула мене.

Справді вирушивши до дамської кімнати, я примостилась на м’якому дивані, слухаючи плітки, якими щедро ділилися леді, а коли повернулася до залу й спробувала загубитися серед гостей, це виявилося складніше, ніж я сподівалася. Зрештою Сесилія все-таки мене знайшла й влаштувала довгу, дуже змістовну й абсолютно безкоштовну лекцію про те, як має поводитися герцогська донька. За її словами, я вела себе як невихована дикарка, коли її удостоюють честі запросити на танець.

Сесилія закінчила свою лекцію, нагадала, що я тепер не сирота з притулку, яка може дозволяти собі будь-яку поведінку, а представниця герцогського дому, і пішла, залишивши мене наодинці з власними думками, які виявилися набагато страшнішими за її докори.

Якщо відкинути всі вчорашні образи, танці, погляди й сварки, залишалася одна проста й дуже неприємна річ: Ніколас звернув на мене увагу. Не просто помітив чи запросив на танець від нудьги – він ставив запитання. Про Філіпа, про мою магію, про те, де ми бачилися і чому моє обличчя здається йому знайомим. І найгірше – його не задовольнило моє пояснення.

Я знала цей погляд і цю манеру ставити запитання, ніби відповідь уже лежить перед ним, просто він ще не вирішив, яким способом змусити співрозмовника її озвучити.

Зробивши ще один ковток чаю, такого ж гіркуватого, як і мій настрій, я зрозуміла: потрібно думати. Справді думати. Я не могла сподіватися, що Ніколас забуде про мене наступного ранку, адже такі люди не забувають те, що їх зацікавило, а я, на жаль, його зацікавила. Питання полягало лише в тому, наскільки сильно.

Я поставила чашку на блюдце й непомітно глянула на Андре, який саме щось спокійно пояснював батькові щодо домовленостей із власниками шахт. Він виглядав настільки незворушним, ніби найбільшою проблемою цього ранку були документи на магічні кристали, і мені навіть стало трохи заздрісно.

Потрібен був план. Причому не просто «уникати Ніколаса» – це вже не спрацює. Потрібно було зрозуміти, що саме він пам’ятає, що може згадати, що знає про мене зараз і, найголовніше, як зробити так, щоб його цікавість не перетворилася на одержимість. Я надто добре знала, чим закінчується одержимість Ніколаса, і цього разу не збиралася дозволити минулому повторитися.

У моїй голові вже вимальовувалася майбутня послідовність дій. Кілька днів поспіль я прокручувала в думках, перебираючи варіанти та зважуючи ризики, але після вчорашньої розмови прийшло чітке розуміння: тягнути більше не можна. Мені потрібні були козирі в рукаві – такі, які я зможу використати в потрібний момент і які ніхто не зможе забрати одним королівським наказом. І один із найважливіших козирів слід було готувати вже зараз.

Після сніданку я попросила батька про розмову. Герцог Альберт не став розпитувати мене при всіх, а лише спокійно кивнув і запропонував пройтися садом.

Погода стояла напрочуд хороша: небо було чистим, сонце світило яскраво, а сніг під ногами вже трохи взявся морозом і тихо потріскував під нашими ногами. Розчищені доріжки вели нас в сад, де дерева стояли в білому вбранні, і холодне повітря допомагало привести думки до ладу.

Ми йшли поруч. Ніхто не поспішав починати розмову, і я була вдячна герцогу, що він навмисно залишає мені час зібратися з думками й вирішити, як сказати те, заради чого я його покликала.