Глава 5. Ілюзія свята

Вранці ми всі вирушили до баронського маєтку.

Весілля Аннет мало бути невеликим, майже сімейним. Принаймні саме так його спочатку планували. Але оскільки нареченою стала прийомна донька герцога, про скромне сімейне свято можна було забути. До баронського маєтку почали з’їжджатися аристократи, які ще вчора навіть не планували відвідати це свято.

Я їхала в одній кареті з батьками та Аннет.

Вона сиділа навпроти мене у весільній сукні – пишній, білосніжній, із тонкою вишивкою на ліфі й довгим шлейфом, який займав мало не половину сидіння. Виглядала Аннет прекрасно, тільки сум в очах не вписувався в чарівний образ нареченої.

Вона весь час дивилася у вікно, ніби там, за склом, було щось значно цікавіше за її власне весілля.

Я кілька разів ловила її погляд у відображенні вікна, але не наважувалася заговорити. Ми з Аннет ніколи не були близькими. Ми разом росли в сиротинці, разом опинилися в герцогському маєтку і жили під одним дахом роками, але подругами так і не стали.

У нас завжди була якась невидима стіна. І все ж сьогодні мені стало її шкода.

– Аннет... ти хоч трохи хвилюєшся? – нарешті змусила себе запитати я, коли ми виходили з карети.

Вона повільно повернула голову. Кілька секунд просто дивилася на мене, а потім тихо, з якоюсь лякаючою впевненістю відрізала:

– Плакати за своїм життям я точно не збираюся. воно не закінчується біля вівтаря. Я побудую все так, як потрібно мені, – у її голосі не було й краплі покори, яку мала б відчувати наречена дорогою на власне весілля.

Я трохи помовчала.

– Аннет, я не бажаю тобі зла.

Вона різко подивилася на мене.

– А я й не думаю, що бажаєш.

– Тоді чому ти говориш так, ніби збираєшся воювати з усім світом?

– Тому що я виходжу заміж за недоумка, якого мені вибрали прийомні батьки, – досить різко відповіла вона. – Але це ще не означає, що на цьому моє життя закінчується.

Я здивовано підняла брови.

– Аннет...

– Що? Я повинна сидіти й плакати всю дорогу? Чи, може, мені краще одразу звикати до ролі покірної дружини, яка народить кілька дітей, буде займатися маєтком і до кінця життя дивитиметься на чоловіка, який не здатний підтримати з нею навіть нормальну розмову?

Я не знала, що відповісти.

Тому запитала єдине, що мені справді стало цікаво:

– І що ти збираєшся робити?

Аннет усміхнулася.

Не сумно.

Не нервово.

Майже хижо.

– Я стану єдиною фавориткою кронпринца.

Я спочатку вирішила, що неправильно її почула.

– Ким?

– Фавориткою кронпринца.

Я кілька секунд мовчала.

Потім не втрималася:

– У день власного весілля ти плануєш стати фавориткою іншого чоловіка?

– Саме так.

Я не знала, що мене здивувало більше: її спокій чи сама впевненість у тому, що їй це вдасться.

Хоча...

Ні.

Насправді я не була здивована її вибором.

Я добре пам’ятала полювання. Пам’ятала, як Аннет дивилася на Ніколаса. Тоді в її погляді було щось таке, що складно було не помітити. Вона не просто милувалася кронпринцом. Вона дивилася на нього як на чоловіка, якого хотіла бачити поруч із собою.

Але одне – мріяти про кронпринца, а зовсім інше – у день власного весілля будувати план, як стати його офіційною фавориткою.

– Ти справді думаєш, що це можливо? – запитала я.

– Якщо інші жінки можуть цього домогтися, чому я не зможу?

– Тому що ти виходиш заміж за баронського сина.

– Саме тому мені й потрібен кронпринц.

Я скептично подивилася на неї.

– Тобто ти збираєшся народити спадкоємців барону, а потім стати фавориткою кронпринца?

– Не обов’язково в такому порядку.

Барон Гюнтер уже давно вирішив, яким буде життя його невістки: Аннет мала жити в їхньому маєтку, подалі від столиці та придворного життя, народити спадкоємців і стати зручною дружиною його синові Коліну.

Її чоловік був не найрозумнішим чоловіком у королівстві, і це було ще дуже м’яко сказано. Але для барона це не мало значення. Йому потрібна була слухняна дружина для сина, яка виконуватиме свої обов’язки й не створюватиме проблем.

Випустити Аннет у світ після весілля? Дозволити їй бувати на балах, прийомах, при дворі? Сумніваюсь, що це можливо.

Ми кілька хвилин вже стояли біля карети і Аннет продовжила:

– Не хвилюйся за мене, Мірабель. Я ще не програла.

На цьому наша розмова закінчилася.