Глава 3. Ціна свободи

Я потягнулася у своєму ліжку й усміхнулася сама собі.

Вчорашній вечір не хотів залишати мене навіть після пробудження. Він раз у раз повертався теплими уривками: засніжена вежа, темне небо, розсипані по ньому зорі, синя троянда, перстень на моєму пальці… і Андре.

Я заплющила очі, але це тільки погіршило ситуацію. Невже все це було насправді? Невже мені нічого не наснилося? Невже я справді сама його поцілувала?

Остання думка змусила мене сховати обличчя в подушку й тихо засміятися. Думки котилися одна за одною, наче сніжна лавина, і зупинити їх було неможливо. Можливо, свою роль зіграв той легкий святковий напій. А можливо, справа була зовсім не в ньому, і вчора назовні просто вислизнули мої власні бажання – ті, які я вперто не хотіла помічати.

Та якщо бути до кінця чесною із собою, я не шкодувала. Жодної секунди. Мабуть, настав час нарешті визнати очевидне: Андре для мене давно вже більше, ніж просто член родини. І, схоже, я перестала його боятися й від нього тікати.

Тук-тук-тук.

Я аж підстрибнула на ліжку.

– Хвилинку!

Швидко накинула халат, пригладила волосся руками й відчинила двері. На порозі стояв молодий посильний у лівреї в кольорах герцогського дому. В одній руці він тримав чималу коробку, а поверх неї лежав запечатаний лист.

– Леді Мірабель?

– Так.

– Послання від герцога.

Він простягнув мені коробку й лист.

– Дякую, – чемно кивнула я.

Посильний відкланявся й пішов коридором, залишивши по собі запах сніжної свіжості та холодне повітря, яке одразу потягнулося в кімнату.

Швидко зачинила двері й повернулася до ліжка. Коробку поставила на стіл поруч із трояндою у вазі, а лист узялася відкривати. Почерк я впізнала одразу. Герцог Альберт. Мій прийомний батько. Він вітав мене з днем народження та повноліттям, бажав успіхів у навчанні, здоров’я, щастя й, що було навіть трохи кумедно, мудрості у виборі власного шляху. На останніх словах я затримала погляд довше. Якби він тільки знав, наскільки влучно їх написав.

Далі герцог нагадував, що після завершення сесії на зимових канікулах мене чекатимуть удома. А ще, звісно, не забув згадати про весілля Аннет. Церемонія мала пройти у вузькому сімейному колі, але моя присутність була обов’язковою.

Ось ця частина листа вже не викликала в мене такого захвату, бо я не надто любила аристократичні заходи. Особливо ті, де потрібно годинами сидіти з правильною усмішкою, слухати розмови про родоводи, землі та шлюбні союзи й удавати, ніби все це неймовірно цікаво. Весілля Аннет я, звісно, пропустити не могла, але особливого бажання витрачати на нього зимові канікули теж не мала.

Проте сьогодні навіть це не могло зіпсувати мені настрою. Мені виповнилося вісімнадцять. Офіційно я повнолітня. Я більше не була дитиною, яку хтось міг просто переставити на потрібне місце на аристократичній дошці. Попереду ще кілька років навчання, а потім я стану повноправною магесою, зможу працювати, заробляти власні гроші й, найголовніше, сама вирішувати, як мені жити. Вільне життя раптом здалося зовсім близьким.

Я усміхнулася й нарешті відкрила коробку. Всередині на темній оксамитовій підкладці лежав неймовірно ніжний комплект прикрас. Світло-рожеві, майже прозорі діаманти ледь вловлювали ранкове світло й відсвічували м’якими перламутровими переливами. Намисто, тонкий браслет, сережки й маленька діадема – настільки делікатна, що її можна було прийняти за сріблясту нитку, прикрашену кількома рожевими камінцями.

Я обережно взяла діадему. Як донька герцога, навіть прийомна, я формально мала право носити подібні прикраси на відповідних заходах. Але раніше мені ніхто такої не дарував. Мабуть, герцог вирішив зробити мені приємне й нагадати, що для нього я все-таки дочка, незалежно від того, де й ким була народжена.

Я одягнула діадему, підійшла до дзеркала й поправила волосся. Потім повернула голову в один бік, в інший, трохи підняла підборіддя.

– А мені личить, – задоволено пробурмотіла я.

Ще раз покрутилася перед дзеркалом. Так. Безумовно, личить.

День починався чудово. Точніше, вже давно почався. Після вчорашнього свята майже всі студенти розійшлися по кімнатах лише під ранок. Найдовша ніч таки виправдала свою назву: люди танцювали, співали, сміялися, сиділи біля багать і, здавалося, зовсім не збиралися розлучатися зі святом до самого світанку.

Тож зараз було вже майже пора йти на обід. А ще я раптом згадала про одну маленьку, але надзвичайно неприємну деталь: сьогодні після обіду на мене чекали два заліки. Романтика романтикою, а сесія сама себе не закриє.

Я швидко переодягнулася, привела себе до ладу, ще раз глянула на себе в дзеркало й машинально торкнулася пальцями нового персня. Темно-синій камінь хижо блиснув. У пам’яті одразу виникли вчорашні слова: «З днем народження, Мірабель. З повноліттям тебе».

Усмішка сама торкнулася моїх губ.

Ну все, Міро, досить. Якщо ти продовжиш думати про вчорашнє, то заліки точно не складеш.

Я вийшла з кімнати й попрямувала шукати Вею. Точніше – будити, бо залишок ночі вона провела з Ніком, і я сильно сумніваюся, що вони взагалі встигли нормально поспати. Вони всю ніч кудись зникали удвох, поверталися, знову зникали й неодмінно знаходили якийсь черговий затишний куточок академії, де їх ніхто не потурбує.