Глава 2. Синя троянда

Андре нічого не пояснював. Просто взяв мене за руку й повів за собою.

– Куди ми йдемо?

– Побачиш.

– Це звучить підозріло.

Він повернув голову, і в куточках його губ промайнула усмішка.

– Чому?

– Бо люди, які ведуть тебе кудись зі словами «побачиш», зазвичай або готують сюрприз, або хочуть скинути з даху.

– Який варіант тобі більше подобається?

Я глянула на нього скоса. Він тихо засміявся, але більше нічого не сказав.

Ми звернули з центральної алеї й попрямували до старої частини академії. Вдень цей корпус здавався просто однією з найстаріших будівель, але зараз, коли навколо панувала темрява, а шлях освітлювали лише поодинокі магічні ліхтарі, він виглядав зовсім інакше. Кам’яні стіни відкидали довгі тіні, вузькі вікна темніли над головою, а вітер забирався під комір плаща й приносив із собою запах снігу та диму від святкових багать.

Дивно, але я зовсім не боялася. Можливо, тому, що Андре не відпускав моєї руки. Його долоня була теплою, пальці надійно тримали мої, і від цього виникало дивне відчуття спокою. Наче я могла не думати, куди ми йдемо і що чекає попереду. Просто йти за ним.

Ми піднялися першими сходами, потім другими. Що вище ми підіймалися, то тихішими ставали звуки святкувань. Музика, сміх і голоси студентів залишалися десь унизу, поступово перетворюючись на приглушений гул.

Я вже хотіла запитати, скільки ще нам іти, коли зрозуміла, куди він мене веде.

– Ми що, піднімаємося на стару вежу?

– Здогадалася.

– Вона ж закрита, і підніматися туди заборонено, хіба ні?

– Але ж іноді хочеться порушувати правила?

– Я починаю підозрювати, що тобі просто подобається змушувати мене ходити цими безкінечними сходами.

– Ти все ще можеш повернутися.

Я зупинилася на сходинці й подивилася на нього.

– Ні.

Андре озирнувся:

– Чому змінила думку?

Я ледь усміхнулася.

– Тепер мені цікаво. І я вирішила, що правила для того й існують, щоб їх порушувати.

Його губи знову ледь помітно вигнулися.

– Тоді ходімо.

Ще один проліт — і нарешті перед нами з’явилися старі дерев’яні двері. Андре вийняв з кишені ключ (і де тільки взяв?), відчинив їх, і в обличчя одразу вдарив холодний вітер.

Ми вийшли на верхній майданчик вежі.

Я завмерла.

Перед нами розгорнулася панорама всього академічного двору. З такої висоти він здавався зовсім іншим: багаття, які знизу виглядали величезними палаючими вогнищами, тепер перетворилися на маленькі червоні вогники, розсипані серед білого снігу. Навколо них рухалися крихітні постаті студентів, а музика долинала сюди приглушено, ніби з іншого світу.

А над нами простягалося темне, глибоке небо, всіяне незліченною кількістю зірок. Сніг повільно падав із висоти, виблискуючи в світлі місяця й далеких ліхтарів. Над ковзанкою магічні вогники зависли в повітрі так високо, що згори нагадували ще одне маленьке сузір’я.

Я навіть на мить забула, що поруч стоїть Андре.

– Як тут красиво… — слова вирвалися самі.

Коли я повернула голову, виявилося, що він дивиться не на краєвид, а на мене.

– Я знав, що тобі сподобається.

– Ти часто сюди приходиш?

– Коли хочу побути наодинці.

Я знову подивилася вниз, на маленькі вогники в снігу.

– І привів сюди мене?

На кілька секунд він замовк.

– Сьогодні я не хотів бути наодинці.

У грудях стало гаряче, хоча вітер тут був значно сильнішим, ніж унизу.

Я не встигла нічого відповісти. Андре раптом відпустив мою руку й відійшов убік.

– Зачекай.

– Що?

Він зник за кам’яною колоною, а за мить повернувся, тримаючи в руці синю троянду на довгому стеблі.

Бутон квітки був дивовижно великим — майже з мою долоню. Вона була насиченого, глибокого кольору, майже такого самого, як мої очі, і виблискувала в місячному світлі.

Я здивовано кліпнула й запитала:

– Звідки така краса?

– Це рідкісна квітка, її вивели в Королівстві Меридіан.

– Андре…

Він простягнув мені це диво й сказав:

– Візьми.

Я обережно прийняла троянду. Пелюстки були холодними, але живими, а тонкий аромат не губився навіть на морозному повітрі.

– Вона неймовірна.

– Не така неймовірна, як ти.

Я підняла на нього очі.