Глава 1. Ніч, коли не треба спати

– Міро, швидше!

Вея смикнула мене за руку саме в той момент, коли хоровод змінив напрямок. Я зробила швидкий крок убік, ледь не врізалася в Андріана, підхопила за руку Ніколаса й остаточно закрутилася у вирі свята, танцюючи разом з усіма і намагаючись не втратити ритм.

– Тримай мене міцно! – вигукнула Вея, задорно регочучи. – Бо якщо я зараз впаду, то потягну тебе в замет за собою!

– Я й не відпускаю! – сказала я, перекрикуючи шум хороводу.

– Минулого разу ти казала те саме!

– Бо минулого разу ти сама мене відпустила! – я розсміялася.

– Бо ти наступила мені на ногу!

– Випадково!

– Тричі!

Ніколас, який опинився поруч, зареготав: – Дівчата, сьогодні Лунар усе пробачає!

– Навіть тобі? – крикнув хтось із натовпу.

– Особливо мені!

У ту ж секунду йому просто в обличчя прилетіла пухнаста сніжка.

Всі наші академічні друзі були тут: Нік, Арсен, Роберт, Андріан і навіть Марія кілька разів підходила до нашої шумної банди.

Ми знову вибухнули сміхом. Над головами плавали десятки маленьких золотавих ліхтариків. Їх утримували в повітрі маги, і ті слухняно погойдувалися над майданчиком, відбиваючись у снігу теплими плямами світла. Навколо палали багаття. Вогонь тріщав, здіймав іскри в темне небо, а маги повітря час від часу підхоплювали їх поривами вітру, змушуючи золотий дощ кружляти над головами.

Сніг падав усе густіше. Він осідав на віях, танув на щоках, заплутувався у волоссі. І мені було добре.

Насправді добре.

Без тривоги. Без постійного прокручування в голові можливих варіантів майбутнього. Без думок про те, хто сьогодні може померти, хто завтра стане ворогом і який саме мій необережний крок здатен знову привести мене до тієї самої прірви.

Просто свято з друзями.

– Не пропадай! – Вея знову потягнула мене за руку. – Ти знову втекла думками кудись далеко.

– Я тут! Просто замислилась.

– Сьогодні заборонено багато думати.

– Хто заборонив?

– Лунар.

– Ви всі сьогодні дуже зручно прикриваєтеся богом.

– А хіба не для цього існують свята?

Я розсміялася, і мене знову закрутив хоровод.

Коли я, розігріта танцями, нарешті повернулася до нашої компанії, Вея простягнула мені кухоль із гарячим пряним напоєм, який сьогодні приготували для всіх в академічній їдальні й залишили в зачарованих чанах, що зберігатимуть його теплим усю ніч.

– Сік, ягоди, спеції й трохи вина для запаху, – бадьоро відрапортувала вона. – Саме те, що треба пити в найдовшу ніч року. Сьогодні ніхто не має права спати до світанку!

Я пила маленькими ковтками, насолоджуючись приємним післясмаком. Після полювання минуло вже кілька тижнів, і дивно, але час ніби пришвидшився. Дні летіли за днями. Лекції, бібліотека, тренування, заліки, екзамени – усе змішалося, і коли в один день випав перший зимовий сніг, я усвідомила, що вже настала зима.

Мені вдалося успішно скласти кілька заліків і два екзамени, а решта більше не здавалася катастрофою. Частину матеріалу я пам’ятала ще з минулого життя, бо любила багато читати, тому серйозних проблем із навчанням не було.

Але найприємнішим було інше: кронпринца в академії не було. Після полювання йому наполегливо рекомендували поберегтися, тому він, якщо вірити чуткам, що періодично гуляли академією, залишався в королівській резиденції. І я нарешті могла трохи видихнути.

Проте з’явилися чутки, що люди кронпринца шукають якусь невідому магиню. Ніхто не знав достеменно, про кого мова і чому її шукають, але я чудово розуміла: він щось пам’ятає. І дуже сподівалася, що пам’ятає недостатньо, якщо до цього часу мене не знайшли.

Тож я вирішила скористатися рідкісною можливістю пожити нормально. Наприклад, відсвяткувати Лунар – свято найдовшої ночі.

У старих переказах згадують богиню Сонця Солаю та бога Місяця Лунара. Вони зустрічалися лише на світанку й у сутінках, а їхнє кохання було давнішим за саме небо. Але Лунар любив подорожувати світом, одягаючи подобу простого смертного, і в одну з таких подорожей зустрів чарівну дівчину – вродливу та юну. Не зміг встояти бог і звабив красуню, але прихильність його не тривала довго.

Чи правда це, чи легенда, але дівчина понесла від бога, проте розбите серце не дало їй жити в цьому світі. Вона вийшла до високої кручі над морем на світанку й почала взивати до Богині Солаї, просячи про справедливе покарання для зрадника. А тоді кинулася з кручі й загинула. Солая почула її останнє прохання і дізналася про невірність свого коханого. Тоді Солая спустилася на землю й народила двох дітей від юнака дивної вроди із щирим серцем. Отака красива і сумна історія.

Тепер у найдовшу ніч року люди збиралися біля вогню, співали, танцювали й чекали світанку разом, згадуючи любов і розлуку двох богів. Вважалося, що темрява цієї ночі сильніша за звичайну, тому її не можна переживати на самоті.