Глава. Дев'ять місяців потому

Минуло дев'ять місяців.

Кавія вже майже не виходила з дому без Арава. Живіт був великий, а дитина часто штовхалася.

Того ранку Арав готував сніданок, коли почув її голос:

— Араве…

Він одразу прибіг.

— Що сталося?

Кавія сиділа на дивані й трималася за живіт.

— Здається, почалося.

Арав завмер.

— Що саме?

Кавія подивилася на нього.

— Пологи.

— Зараз?!

— Зараз.

Арав заметушився.

— Сумка! Документи! Машина!

Кавія засміялася.

— Араве, заспокойся.

— Я спокійний!

— Ти щойно взяв замість сумки мою подушку.

Він подивився на подушку в руках.

— Ой.

Кавія засміялася, хоча біль уже посилювався.

Через кілька годин вони були в лікарні.

Арав не відходив від Кавії.

— Я тут.

Вона міцно стискала його руку.

— Тільки не відпускай.

— Ніколи.

Час тягнувся повільно.

А потім лікар усміхнувся:

— Ще трохи. Ви майже зустрілися з вашою дитиною.

Кавія заплющила очі.

Арав нахилився до неї.

— Ти найсильніша жінка, яку я знаю.

— Не говори… просто тримай мене за руку.

— Добре.

Через деякий час палату наповнив дитячий плач.

Арав завмер.

Кавія заплакала.

— Це наша дитина?

Лікар усміхнувся.

— Так. Вітаю. У вас народився син.

Арав не стримав сліз.

— Син…

Йому обережно дали дитину.

Він дивився на маленьке личко й не міг повірити.

— Привіт, маленький.

Кавія простягнула руки.

Арав поклав сина їй на груди.

Вона заплакала від щастя.

— Він такий маленький.

— Зате вже змінив усе наше життя.

Кавія усміхнулася.

— Як назвемо його?

Арав подивився на неї.

— Аян.

— Аян?

— Так.

Кавія кивнула.

— Мені подобається.

Арав поцілував її в чоло.

— Дякую тобі.

— За що?

— За нашого сина. За наше життя. За те, що ти залишилася поруч.

Кавія усміхнулася.

— Тепер нас троє.

Арав подивився на них.

— Наша сім'я.

І вперше за багато років він відчув, що минуле більше не тримає його.

Попереду було нове життя.

Кавія.

Їхній маленький Аян.

І майбутнє, яке вони тепер будували разом. ❤️