Глава. Арав відпустив Міру

Минуло кілька днів після народження Мії.

Арав сидів біля вікна лікарняного коридору. Він дивився на Міру, яка тримала донечку на руках.

Вона була щаслива.

Поруч був Раян.

Арав зрозумів те, чого довго не хотів визнавати.

Міра знайшла своє життя.

Кавія підійшла до нього.

— Ти про щось думаєш?

Арав усміхнувся.

— Так.

— Про Міру?

Він кивнув.

— Я стільки років не міг її відпустити.

Кавія мовчала.

— Але тепер я бачу її з Раяном і донечкою… — Арав подивився на Міру. — Вона щаслива.

Кавія взяла його за руку.

— І?

Арав зробив глибокий вдих.

— Я відпускаю її.

Він ще раз подивився на Міру.

— Не тому, що перестав її любити.

Кавія усміхнулася.

— А тому, що нарешті зрозумів: любов — це не завжди тримати людину біля себе.

Арав кивнув.

Він підійшов до дверей палати.

Міра помітила його.

— Араве, заходь.

Він усміхнувся.

— Ні. Я просто хотів побачити вас.

Міра подивилася на нього.

— Ти точно добре?

— Так.

Він глянув на маленьку Мію.

— Вона прекрасна.

— Дякую.

Арав зробив паузу.

— Бережи себе, Міро.

— Я буду.

Він усміхнувся востаннє.

— Прощавай.

Міра зрозуміла, що він мав на увазі.

— Прощавай, Араве.

Він розвернувся і пішов.

Кавія чекала на нього в коридорі.

Арав узяв її за руку.

— Тепер я хочу жити своїм життям.

Кавія притулилася до нього.

— Разом?

Арав усміхнувся.

— Разом.

І вперше за багато років він пішов уперед, не озираючись.

Він не забув Міру. Він просто перестав чекати на неї.

А в палаті Міра притиснула Мію до себе, а Раян обійняв їх обох.

Їхні дороги нарешті розійшлися.

І цього разу — без болю, без боротьби й без жалю.