Глава 31. Похорони Міри

День похорону був похмурим.

Небо затягнули хмари, а над могилою Міри стояла тиша.

Раян стояв біля труни в чорному костюмі. Він майже не говорив.

Поруч була Кавія.

А трохи далі — Арав.

Він не відводив погляду від труни.

У його руці був маленький білий квіток.

— Вона так не любила лікарні, — тихо сказав Раян.

Арав опустив голову.

— А я все думав, що встигну їй ще щось сказати.

Кавія подивилася на нього.

— Ти сказав.

— Не все.

— Ніхто не встигає сказати все.

Арав витер сльозу.

— Я хотів, щоб вона жила.

Раян тихо відповів:

— Я теж.

Вони замовкли.

Коли труну опустили в землю, мама Міри не стримала сліз.

— Доню…

Раян обійняв її.

Арав стояв поруч, стискаючи кулаки.

Кавія поклала руку йому на плече.

— Не тримай усе в собі.

— Якщо я почну плакати, я вже не зупинюся.

— Тоді й не треба.

Арав нарешті заплакав.

Вперше відкрито.

Не ховаючись від людей.

Після церемонії Раян залишився біля могили.

Він поклав квіти й тихо сказав:

— Ти просила мене не залишати тебе саму.

Він усміхнувся крізь сльози.

— Я не зміг виконати це до кінця.

Арав підійшов ближче.

— Ти зробив усе, що міг.

Раян подивився на нього.

— Ти теж.

Кілька секунд вони мовчали.

Потім Арав поклав свій білий квіток на могилу.

— Пам'ятаєш наш храм?

Раян кивнув.

— Так.

— Вона почала свою історію з храму.

— А закінчила тут.

Арав похитав головою.

— Ні.

Раян подивився на нього.

— Що?

Арав глянув на могилу.

— Її життя закінчилося. Але її історія — ні.

Кавія підійшла до них.

— Бо ми будемо її пам'ятати.

Раян кивнув.

— Разом.

Четверо людей більше не могли стояти разом.

Тепер їх було троє.

Раян. Арав. Кавія.

І кожен із них назавжди ніс у серці свою Міру.

А на могилі залишилися квіти й маленька записка:

«Ти можеш забути нас. Але ми ніколи не забудемо тебе».