Глава 13. Раян і Кавія

Після вечері я вийшов на терасу.

Мені потрібно було побути на самоті.

Я все ще бачив перед очима Міру, яка дивилася на Арава.

Це був не просто погляд старих знайомих.

Я зрозумів це одразу.

— Ти теж це помітила?

Я почув голос за спиною.

Кавія стояла біля дверей.

Я кивнув.

— Так.

Вона підійшла ближче.

— Тоді ми обоє знаємо, що відбувається.

Я подивився на неї.

— Ти дружина Арава.

— А ти чоловік Міри.

Ми замовкли.

Дивна ситуація.

Двоє людей, які ніколи не планували зустрічатися, тепер стояли разом і говорили про своїх подружжя.

— Ти кохаєш Міру? — запитала Кавія.

Я не відповів одразу.

— Я не знаю.

Вона гірко посміхнулася.

— Це означає «так».

Я опустив очі.

— Арав кохає її?

— Так.

Кавія сказала це так спокійно, ніби давно знала відповідь.

— Тоді чому ти за нього вийшла?

— Бо наші родини вирішили.

Я кивнув.

— У мене було так само.

Кавія подивилася на залу.

— Цікаво, правда?

— Що саме?

— Четверо людей одружені. Але ніхто не одружувався через кохання.

Я сумно усміхнувся.

— Схоже на поганий жарт.

— Або на початок великої проблеми.

Ми сіли за маленьким столиком на терасі.

Кавія довго мовчала.

Потім сказала:

— Я не хочу ненавидіти Міру.

Я подивився на неї.

— Я теж не хочу ненавидіти Арава.

— Він не винен.

— І вона не винна.

Кавія кивнула.

— Тоді хто винен?

Я не знав відповіді.

Можливо, наші родини.

Можливо, система домовленостей, у якій почуття завжди стояли на останньому місці.

А можливо, ніхто.

— Якщо вони справді кохають одне одного, — сказав я, — ми не зможемо змусити їх перестати.

Кавія подивилася на мене.

— Ти готовий її відпустити?

Я стиснув руки.

— Не знаю.

— А я не знаю, чи готова відпустити Арава.

Ми обоє засміялися, але в цьому сміху не було радості.

— Отже, ми в однаковій ситуації, — сказав я.

— Схоже на те.

Кавія підвелася.

— Раяне.

— Так?

— Я хочу запропонувати тобі угоду.

Я здивовано подивився на неї.

— Яку?

— Не будемо ворогами.

Я усміхнувся.

— Згоден.

— І не будемо руйнувати життя Міри та Арава лише через ревнощі.

Я задумався.

Це було складніше.

Але я кивнув.

— Згоден.

Кавія простягнула руку.

Я потиснув її.

Це була не дружба.

Ще ні.

Але це був союз.

Союз двох людей, яких змусили стати частиною чужої історії.

Перед тим як повернутися до зали, Кавія сказала:

— Але є одна проблема.

— Яка?

Вона подивилася на мене.

— Наші родини ніколи не дозволять цьому статися.

Я зрозумів.

— Тоді нам доведеться бути обережними.

— Дуже.

Ми повернулися до гостей.

Міра сиділа поруч із Раяном.

Арав — поруч із Кавією.

Чотири людини.

Чотири обручки.

Дві пари, створені домовленостями.

І двоє людей, які все ще дивилися одне на одного через весь зал.

Я подивився на Кавію.

Вона ледь помітно кивнула.

Ми обоє зрозуміли:

відтепер ми будемо не суперниками, а союзниками.

Але ми ще не знали, наскільки небезпечною стане ця угода.

Бо коли родини дізнаються, що їхні діти більше не хочуть жити за чужими правилами, почнеться справжня війна.