Глава 11. Весілля Арава і Кавії

Весільний день настав.

Я стояв перед дзеркалом і дивився на себе, майже не впізнаючи.

На мені був кремовий шервани, розшитий золотими візерунками. На шиї — традиційна гірлянда з квітів.

Усе виглядало ідеально.

Саме так, як хотіла моя родина.

Тільки я не відчував жодної радості.

— Араве, — почув я голос матері. — Час.

Я кивнув.

— Я готовий.

Але це була неправда.

Я не був готовий.

Я просто знав, що повинен це зробити.

Весільна церемонія проходила у величезному палаці.

Навколо сяяли золоті вогники, всюди були квіти, музика та десятки гостей.

Коли я побачив Кавію, вона виглядала неймовірно.

На ній було розкішне червоне весільне вбрання, важкі золоті прикраси та довга вуаль.

Вона підійшла до мене.

— Ти сумний, — тихо сказала вона.

— А ти?

Вона усміхнулася.

— Я теж.

Я простягнув їй руку.

— Тоді хоча б пройдемо через це разом.

Кавія поклала свою руку в мою.

— Разом.

Церемонія почалася.

Ми стояли поруч, поки навколо нас родичі посміхалися й фотографували.

Я чув слова священнослужителя, але майже не розумів їх.

У моїй голові була лише одна людина.

Міра.

Я не знав, де вона.

Не знав, як вона.

Не знав, чи пам'ятає мене.

Але я пам'ятав її.

Дівчина з храму.

Дощ.

Парасоля.

Її голос.

І те коротке:

— Можливо.

Я заплющив очі.

«Забудь її».

Я намагався переконати себе.

Але не зміг.

Настав момент, коли я мав надягнути Кавії весільну прикрасу.

Мої руки на мить завмерли.

Кавія тихо сказала:

— Араве.

Я подивився на неї.

— Я тут.

Вона ледь усміхнулася.

— Тоді просто зроби це.

Я кивнув.

Церемонія продовжилася.

Ми стали чоловіком і дружиною.

Гості вибухнули оплесками.

Моя мати плакала від щастя.

Батько усміхався.

Для них усе було ідеально.

Для мене — ні.

Пізніше ми залишилися удвох.

Кавія зняла важкі прикраси й сіла біля вікна.

Я стояв навпроти.

— Ну ось, — сказала вона. — Тепер ми справді одружені.

— Так.

Вона подивилася на мене.

— Ти думаєш про неї?

Я не став брехати.

— Так.

Кавія опустила очі.

— Я так і знала.

— Кавіє…

— Не треба вибачатися.

Я мовчав.

Вона продовжила:

— Я знала, що твоє серце не зі мною ще до весілля.

— Ти не заслужила цього.

— Можливо.

Вона сумно посміхнулася.

— Але я теж не кохаю тебе, Араве.

Я здивовано подивився на неї.

— Тоді чому ти так спокійна?

— Бо я зрозуміла одну річ.

— Яку?

— Ми можемо бути чоловіком і дружиною на папері, але це не означає, що повинні брехати одне одному.

Я сів поруч.

— Дякую.

— Не дякуй.

Вона подивилася у вікно.

— Просто одного дня, коли ти зустрінеш Міру знову, не бійся сказати правду.

Я завмер.

— Звідки ти знаєш її ім'я?

Кавія повернулася до мене.

— Ти говорив уві сні.

Я нічого не відповів.

Вона тихо засміялася.

— Тепер я точно знаю, що все серйозно.

Тієї ночі я вийшов на балкон.

Місто спало.

Я дивився на свою обручку.

Тепер у мене була дружина.

У Міри теж був чоловік.

Я мав би забути її.

Мав прийняти своє життя.

Але серце вперто відмовлялося.

Я дістав телефон.

Відкрив старий контакт, якого насправді навіть не мав.

Номер Міри я не знав.

Я навіть не міг їй написати.

І саме це було найгірше.

Я не знав, де вона.

Не знав, з ким вона.

Не знав, чи щаслива.

Я підняв голову до неба.

— Міро…

Це ім'я прозвучало в тиші.

Я ще не знав, що саме в цей момент у іншому будинку Міра дивилася на свою обручку.

І що наші життя, які так довго йшли паралельно, вже почали рухатися назустріч.

Бо справжня зустріч ще попереду.

І коли ми нарешті побачимо одне одного знову, нам доведеться відповісти на найважче питання:

чи можна кохати людину, коли ви обоє вже належите іншим?