Глава 10. Весілля Раяна і Міри

Весільний ранок настав надто швидко.

Я прокинулася ще до світанку.

У будинку було тихо, але за вікном уже чулися перші звуки підготовки до свята.

Сьогодні я мала стати дружиною Раяна.

Я сіла на ліжку й подивилася на свої руки.

На пальці блищала заручальна каблучка.

Я провела по ній пальцями.

Чомусь замість радості відчула тривогу.

Перед очима знову з'явився храм.

Той дощовий вечір.

Чорний автомобіль.

І чоловік, який простягнув мені парасолю.

Арав.

Я заплющила очі.

— Забудь, Міро, — прошепотіла я сама собі. — Сьогодні ти виходиш заміж.

Мама зайшла до кімнати.

— Доню…

Я повернулася.

Вона завмерла, побачивши мене.

На мені була червона весільна лехенга, розшита золотими нитками. На голові лежала легка вуаль, а руки прикрашали візерунки мехенді.

Мама підійшла й поправила мені прикрасу у волоссі.

— Ти така красива.

Я усміхнулася.

— Мамо, я боюся.

Вона обійняла мене.

— Я знаю.

— А якщо я роблю помилку?

— Тоді пам'ятай: ти завжди можеш повернутися додому.

Я заплющила очі.

— Дякую.

Свято було скромнішим, ніж весілля багатих родин.

Але для мене воно здавалося величезним.

Квіти.

Музика.

Вогники.

Люди.

Раян стояв біля весільного вівтаря у світлому шервани.

Коли він побачив мене, його обличчя стало серйозним.

Я підійшла ближче.

— Ти готова? — тихо запитав він.

Я похитала головою.

— Ні.

Він усміхнувся.

— Я теж.

Ми обоє тихо засміялися.

І саме в цей момент я зрозуміла, що не боюся його.

Раян не був моїм ворогом.

Він теж був заручником обставин.

Почалася церемонія.

Ми стояли поруч.

Навколо нас горіли свічки, звучала музика, а над головами звисали квіткові гірлянди.

Я слухала слова церемонії, але думки постійно поверталися до одного питання.

Чи зможу я коли-небудь полюбити Раяна?

Я подивилася на нього.

Він був добрим до мене.

Поважав мене.

Не вимагав почуттів.

Можливо, цього було достатньо для початку.

Коли настав момент обмінятися обітницями, Раян тихо сказав:

— Я обіцяю поважати тебе.

Я подивилася йому в очі.

— А я обіцяю поважати тебе.

Ми обмінялися кільцями.

Гості зааплодували.

А потім настав момент, якого я боялася найбільше.

Ми стали чоловіком і дружиною.

Після церемонії Раян підійшов до мене.

— Як ти?

— Не знаю.

— Щаслива?

Я задумалася.

— Мені спокійно.

Він кивнув.

— Тоді цього достатньо на сьогодні.

Я усміхнулася.

— Дякую.

Ми вийшли на подвір'я.

Нічне небо було всипане зірками.

Раян подивився на мене.

— Міро.

— Так?

— Я хочу бути чесним.

— Я слухаю.

— Якщо в твоєму серці є інша людина…

Я завмерла.

— Що?

— Я не сліпий.

Я опустила очі.

Раян тихо продовжив:

— Я не знаю, хто він. Але я бачу, що ти іноді дивишся кудись далеко.

Я мовчала.

— Я не буду питати його ім'я.

У мене навернулися сльози.

— Чому?

— Бо сьогодні ти стала моєю дружиною. Але я не хочу бути твоїм тюремником.

Я подивилася на нього.

— Раяне…

— Ми почнемо з поваги. А далі побачимо.

Я кивнула.

У той самий вечір далеко звідси Арав сидів на балконі.

Він дивився на місто й не знав, чому йому так неспокійно.

Його власні заручини з Кавією вже стали частиною життя.

Але він не міг забути Міру.

Він не знав, що саме сьогодні вона вийшла заміж.

Не знав, що на її пальці тепер обручка іншого чоловіка.

Не знав навіть, що її чоловіка звати Раян.

А Міра теж не знала, що Арав досі думає про неї.

Їхні дороги знову розійшлися.

Тільки тепер між ними стояли не просто відстань і різні світи.

Між ними стояли два шлюби.

Але доля ще не сказала останнього слова.

Бо справжня зустріч Міри й Арава ще попереду.

І коли вона станеться, ніхто з них уже не зможе повернутися до колишнього життя.