Глава 9. Раян

Я дивився на свою наречену й не міг позбутися дивного відчуття.

Міра сиділа навпроти мене, тримаючи руки на колінах. Вона майже не говорила після заручин.

Я розумів чому.

Цей шлюб не був її мрією.

Як і не був моєю.

— Міро, — тихо сказав я.

Вона підняла очі.

— Так?

— Ти шкодуєш?

Вона на секунду замислилася.

— Я не знаю.

Її чесність мені сподобалася.

Я відкинувся на спинку крісла.

— Я теж не знаю, чи правильно ми зробили.

— Але наші сім'ї вже все вирішили.

— Так.

Я подивився на каблучку на її пальці.

Маленька, проста, але тепер вона означала занадто багато.

— Я хочу дещо тобі сказати.

— Що?

Я помовчав.

— Я не буду змушувати тебе бути зі мною.

Міра здивовано подивилася на мене.

— Що ти маєш на увазі?

— Якщо колись ти захочеш піти, я не стану тебе утримувати.

Вона довго дивилася на мене.

— Чому ти це говориш?

Я усміхнувся.

— Бо шлюб без свободи — це не шлюб. Це клітка.

Вона вперше за весь вечір усміхнулася.

— Дякую.

Тієї ночі я повернувся додому.

Батько чекав на мене.

— Заручини пройшли добре?

— Так.

— Міра хороша дівчина.

Я кивнув.

— Так.

— Її родина вдячна нам.

Я нічого не відповів.

— Весілля відбудеться через кілька місяців.

Я підняв очі.

— Так скоро?

— Не бачу причин чекати.

Я стиснув щелепу.

— Добре.

Я піднявся сходами до своєї кімнати.

Але перед дверима почув голос батька:

— І ще, Раяне.

Я обернувся.

— Що?

— Не дозволяй почуттям зруйнувати домовленість.

Я насупився.

— Яким почуттям?

Батько лише подивився на мене.

— Ти зрозумієш.

Я зайшов до кімнати й відкрив вікно.

Мені потрібне було повітря.

Я не любив таємниці.

Але в нашій родині їх було надто багато.

Я знав, що цей шлюб укладений не просто заради Міри.

Її родині потрібна була допомога.

Нашій родині — щось натомість.

І я поступово починав розуміти, що за цією домовленістю стоїть набагато більше, ніж мені розповіли.

Я взяв телефон.

На екрані було повідомлення від Міри.

«Дякую за сьогодні. Я знаю, що для тебе це теж непросто.»

Я довго дивився на ці слова.

Потім написав:

«Ми впораємося.»

Я хотів додати ще щось.

Але не знав що.

Наступного дня я випадково почув розмову батька з дядьком.

— Якщо Раян одружиться з нею, все буде завершено.

Я зупинився біля дверей.

— А якщо він дізнається правду?

— Він не повинен дізнатися.

Моє серце забилося швидше.

— А дівчина?

— Міра теж нічого не повинна знати.

Я завмер.

Яку правду вони приховували?

Я тихо відійшов від дверей.

У голові крутилися сотні запитань.

Що пов'язувало наші родини?

Чому саме Міра?

Чому цей шлюб був настільки важливим?

І чому всі боялися, що ми дізнаємося правду?

Увечері я зустрів Міру.

Вона сиділа в невеликому кафе біля вікна.

Я підійшов до столика.

— Привіт.

— Привіт.

Я сів навпроти.

Вона уважно подивилася на мене.

— Щось сталося?

Я не відповів одразу.

— Міро, ти коли-небудь думала, що наші заручини можуть бути не випадковістю?

Вона насупилася.

— Що ти маєш на увазі?

— Я сьогодні почув розмову батька.

— І?

Я нахилився ближче.

— Вони щось приховують.

Міра мовчала.

— Що саме?

— Не знаю.

Я подивився їй в очі.

— Але я це з'ясую.

Вона поклала руку на стіл.

— Разом?

Я подивився на її руку.

Потім на неї.

— Разом.

Ми ще не знали, що саме приховували наші родини.

Не знали, що попереду будуть зради, інтриги й несподівані зустрічі.

І не знали, що десь у цьому місті живе Арав.

Чоловік, якого Міра колись зустріла в храмі.

Чоловік, про якого вона досі не могла забути.

А я ще не знав, що одного дня мені доведеться зустрітися з ним.

І тоді я зрозумію, чому доля звела Міру саме зі мною.

Але чи зможу я відпустити її, коли дізнаюся правду?

Цього я ще не знав.