Глава 8. Міра і її заручення

Я ніколи не думала, що слово «заручини» колись прозвучить у моєму домі.

Особливо — поруч із моїм ім'ям.

Ми не були багатими. У нас не було великих свят, дорогих прикрас чи десятків гостей.

Тому, коли мама одного вечора сказала:

— Міро, тобі потрібно зі мною поговорити.

Я одразу зрозуміла, що сталося щось серйозне.

— Що трапилося?

Мама сіла поруч.

Вона довго мовчала, перебираючи пальцями край своєї сукні.

— До нас приходили люди.

— Які люди?

— Представники однієї родини.

Я насупилася.

— Якої?

Мама подивилася мені в очі.

— Вони хочуть, щоб ти вийшла заміж.

Я подумала, що неправильно почула.

— Що?

— Тебе хочуть посватати.

Я засміялася.

— Мамо, це не смішно.

— Я не жартую.

Усмішка зникла з мого обличчя.

— Але чому я?

Мама відвела погляд.

— Вони бачили тебе на храмовому святі.

Я завмерла.

— І що?

— Їм сподобалася твоя поведінка. Твоя скромність. Твоє ставлення до людей.

Я похитала головою.

— Але я навіть не знаю цього чоловіка.

— Я знаю.

— Хто він?

Мама назвала його ім'я.

Я застигла.

Раян.

Я знала його лише з розмов інших людей.

Він був із хорошої родини. Працював у сімейному бізнесі. Його батьки давно хотіли знайти йому дружину.

Але я не знала його.

І не хотіла виходити заміж за людину, яку не кохаю.

— Мамо…

— Я не змушую тебе.

Я подивилася на неї.

— Правда?

Вона кивнула.

— Але вони запропонували допомогти нашій родині. Лікуванням для твого батька. Роботою для мене.

Я опустила очі.

Ось тепер я зрозуміла.

Це не було просто сватання.

Це була угода.

Наступного дня я зустрілася з Раяном.

Він був чемним.

Спокійним.

Зовсім не схожим на людей, яких я боялася.

Ми сиділи в маленькому кафе.

— Міра, я хочу бути чесним, — сказав він.

— Я слухаю.

— Я теж не просив про цей шлюб.

Я здивувалася.

— Тоді навіщо погодився?

Він сумно усміхнувся.

— Бо мої батьки хочуть цього.

Я подивилася у вікно.

Двоє незнайомців.

Дві сім'ї.

Одна домовленість.

— Я не можу обіцяти тобі кохання, — сказала я.

— Я його й не вимагаю.

Я вперше подивилася йому прямо в очі.

— Тоді що ти хочеш?

— Щоб ми поважали одне одного.

Я кивнула.

— Домовилися.

Через місяць наші заручини були призначені.

Це не було величезне свято.

Усе було набагато скромніше, ніж заручини Арава і Кавії.

Наша родина не могла дозволити собі розкіш.

Мама позичила мені прикраси.

Сукню ми купили на невеликому ринку.

Я стояла перед дзеркалом і дивилася на себе.

Мені здавалося дивним бачити себе такою.

Наче я дивилася на іншу дівчину.

Мама підійшла позаду й поклала руки мені на плечі.

— Ти прекрасна.

Я усміхнулася.

— Мамо…

— Що?

— Я боюся.

Вона обійняла мене.

— Я теж.

Коли я вийшла до гостей, усі посміхалися.

Раян стояв поруч.

Ми обмінялися поглядами.

Він тихо сказав:

— Усе буде добре.

Я кивнула.

Почалася церемонія.

Я дивилася на його руку, коли він надягав мені каблучку.

Усі навколо аплодували.

А я чомусь думала зовсім про інше.

Про храм.

Про дощ.

Про чорний автомобіль.

Про чоловіка, який одного вечора простягнув мені парасолю.

Арав.

Я не знала, чому саме зараз згадала його.

Можливо, тому що він був єдиним чоловіком, про якого я думала останні тижні.

Але він навіть не знав, що сьогодні я заручена.

Я подивилася на каблучку.

Тепер я теж була не вільна.

У цей самий вечір в іншій частині міста Арав сидів за святковим столом поруч із Кавією.

Він дивився на свою каблучку.

А потім несподівано відчув тривогу.

Наче щось змінилося.

Наче десь далеко людина, про яку він думав щодня, зробила крок у нове життя.

Він не знав, що це була правда.

Він не знав, що Міра щойно заручилася.

І не знав із ким.

А Міра не знала, що чоловік, якого вона не могла забути, уже був заручений із іншою.

Двоє людей, які тягнулися одне до одного, тепер мали власні заручини.

І найгірше було те, що вони ще не знали правди.

Але доля вже готувала їхню наступну зустріч.

І цього разу вона буде набагато болючішою.