Глава 7. Два місяці до заручин

Два місяці минули швидше, ніж я хотів.

Здавалося, ще вчора батько повідомив мені про майбутні заручини, а тепер у будинку вже готувалися до великого свята.

Квіти.

Золоті прикраси.

Запрошення.

Гості.

Усе було готове.

Усе, крім мене.

Я стояв перед дзеркалом, поправляючи темний традиційний костюм.

— Ти виглядаєш добре, — сказала мати.

— Я не хочу виглядати добре.

Вона сумно посміхнулася.

— Я знаю.

Я подивився на себе в дзеркало.

Сьогодні я мав офіційно стати нареченим Кавії.

Не через любов.

Через домовленість.

Через сім'ю.

Через гроші.

Кавія чекала в іншій частині палацу.

Вона була прекрасною.

На ній було традиційне святкове вбрання, прикрашене золотими деталями.

Коли я підійшов до неї, вона тихо сказала:

— Готовий?

— Ні.

Вона усміхнулася.

— Я теж.

Я простягнув їй руку.

— Тоді підемо разом.

Вона поклала свою руку в мою.

Ми зайшли до зали.

Спалахнули камери.

Гості посміхалися.

Наші батьки виглядали щасливими.

Ніхто не знав, що ми обоє хотіли опинитися де завгодно, тільки не тут.

Священна церемонія почалася.

Ми стояли поруч.

Кавія тихо сказала:

— Араве.

— Що?

— Подивися на мене.

Я повернув голову.

— Навіщо?

— Щоб хоча б зараз ми не були чужими людьми.

Я подивився їй в очі.

— Добре.

Вона усміхнулася.

— Дякую.

Наші родини обмінялися подарунками.

Потім настав момент, якого я боявся найбільше.

Каблучки.

Я взяв її руку.

На секунду завмер.

У голові з'явилася зовсім інша дівчина.

Міра.

Я побачив її біля храму.

Її погляд.

Її усмішку.

Її парасолю, яку вона досі, мабуть, зберігала.

Я змусив себе повернутися до реальності.

Повільно надягнув каблучку на палець Кавії.

Гості зааплодували.

Кавія взяла мою руку.

І теж надягнула каблучку.

— Вітаємо наречених!

Зала вибухнула оплесками.

А я почув лише власне серцебиття.

Пізніше ми залишилися наодинці.

Кавія подивилася на свою каблучку.

— Тепер усе офіційно.

— Так.

— Ти шкодуєш?

Я чесно відповів:

— Так.

Вона кивнула.

— Я теж.

Я подивився на неї.

— Тоді чому ти не зупинила це?

— Бо ти не зупинив.

Я замовк.

Вона підійшла до вікна.

— Араве, послухай мене.

— Я слухаю.

— Поки наші родини щасливі, вони не чіпатимуть нас.

— Що ти пропонуєш?

— Дочекатися.

— Чого?

Кавія подивилася на мене.

— Моменту, коли ми зможемо самі вирішити своє життя.

Я повільно кивнув.

— Добре.

Коли свято закінчилося, я вийшов на вулицю.

Мені хотілося дихати.

Подалі від музики.

Від гостей.

Від камер.

Від усіх цих усмішок.

Я подивився на свою руку.

На пальці блищала каблучка.

Я був заручений.

І саме в цей момент я зрозумів, наскільки все стало складним.

Я більше не був вільним.

Не для Міри.

Не для себе.

Не для майбутнього, яке хотів.

Телефон завібрував.

Повідомлення від Кавії:

«Бережи себе, Араве.»

Я відповів:

«І ти себе бережи.»

Потім заблокував телефон.

Підняв очі до нічного неба.

Десь там була Міра.

Вона ще не знала, що я заручений.

Не знала, що її ім'я постійно звучить у моїх думках.

І не знала, що коли ми зустрінемося наступного разу, між нами вже стоятиме моя каблучка.

Але найгірше було інше.

Я вже знав, що не зможу просто забути її.

Бо іноді доля запізнюється лише на один крок — але саме цей крок змінює все життя.