Глава 6. Арав і Кавія

Наступного ранку батько розбудив мене телефонним дзвінком.

— Араве, о дев'ятій ти маєш бути в офісі.

Я подивився на годинник.

— Зараз сьома.

— Сьогодні у нас зустріч із родиною Кавії.

Я мовчав.

— І ще одне, — додав батько. — Не створюй проблем.

Я поклав слухавку.

Саме цього я й хотів — створити проблеми.

Але не знав, з чого почати.

О дев'ятій я вже був в офісі.

Кавія приїхала разом зі своїми батьками.

Вона зайшла до кабінету й одразу подивилася на мене.

— Привіт.

— Привіт.

Її батьки почали говорити про майбутнє весілля, гостей, дату заручин.

Я майже не слухав.

Мої думки постійно поверталися до вчорашнього вечора.

До Міри.

До її голосу.

До того, як вона сказала:

«Я вас не знаю».

Мені сподобалася її чесність.

Вона не намагалася сподобатися мені.

Не знала, скільки в мене грошей.

Не знала, хто мій батько.

Для неї я був просто Аравом.

І це було незвично.

— Араве?

Я підняв голову.

Кавія дивилася на мене.

— Ти нас слухаєш?

— Так.

— Що саме сказав мій батько?

Я замовк.

Кавія ледь усміхнулася.

— Я так і думала.

Її батьки вийшли з кабінету, залишивши нас удвох.

Кавія сіла навпроти.

— Це через неї?

Я завмер.

— Через кого?

— Не прикидайся.

— Я не розумію.

— Ту дівчину з храму.

Я мовчав.

Кавія подивилася мені прямо в очі.

— Ти зустрів її знову?

Я повільно кивнув.

— Так.

Вона відвела погляд.

— І ти вже щось відчуваєш?

— Не знаю.

— Але думаєш про неї.

Я не відповів.

Кавія сумно усміхнулася.

— Цього достатньо.

Ми вийшли на балкон.

Місто було далеко внизу.

— Араве, — тихо сказала Кавія. — Я не хочу бути причиною твого нещастя.

Я подивився на неї.

— Ти не винна.

— Знаю.

Вона зробила паузу.

— Але якщо ти справді її кохатимеш, що тоді?

Я не знав, що відповісти.

— Я ще не кохаю її.

— «Ще»?

Я подивився на Кавію.

Вона лише усміхнулася.

— Ти сам себе видав.

Я тихо засміявся.

— Ти надто добре мене читаєш.

— Можливо.

Потім вона стала серйозною.

— Тільки пам'ятай: твоя родина не дозволить вам бути разом.

— Я знаю.

— А якщо дізнаються, що вона з бідної сім'ї?

Я стиснув щелепу.

— Вони навіть не дадуть мені з нею поговорити.

— Саме тому я тебе попереджаю.

Я подивився на неї.

— Чому ти мені допомагаєш?

Кавія на секунду замовкла.

— Бо я теж не хочу цього шлюбу.

Я здивовано подивився на неї.

— Але ти погоджуєшся.

— Так.

— Чому?

Вона відвернулася до міста.

— Бо іноді людина повинна пожертвувати своїм щастям заради сім'ї.

Її слова залишилися між нами.

Увечері ми разом поїхали на зустріч із нашими батьками.

Вони говорили про заручини.

Про прикраси.

Про список гостей.

Про дату.

Ніхто не питав, чи хочемо ми цього.

Я дивився на Кавію.

Вона сиділа спокійно.

Але я бачив, що її пальці тремтіли.

Я нахилився до неї.

— Ти в порядку?

Вона кивнула.

— Так.

Я тихо сказав:

— Якщо захочеш зупинити це, скажи мені.

Вона подивилася на мене.

— А ти?

— Що я?

— Якщо захочеш зупинити це — скажи мені.

Я кивнув.

Ми потиснули одне одному руки під столом.

Не як закохані.

Не як наречені.

А як двоє людей, яких загнали в одну пастку.

Пізно ввечері я повернувся додому.

На телефон прийшло повідомлення від Кавії.

«Араве, пам'ятай: я не твій ворог.»

Я довго дивився на екран.

Потім написав:

«І ти пам'ятай: я не хочу бути твоїм ворогом.»

Я відклав телефон.

А потім знову подумав про Міру.

Її просту сукню.

Її усмішку.

Її слова.

І раптом зрозумів страшну річ.

Я вже починав чекати нашої наступної зустрічі.

А через два місяці мав стати нареченим іншої.

І ніхто ще не знав, що цей договірний шлюб стане початком великої війни між двома родинами.

А Міра навіть не здогадувалася, що чоловік із храму вже став частиною її долі.